Пригоди бравого вояки Швейка

Його дальша промова справляла таке враження, немовби всі люди в сірих мундирах з великою радістю дали б себе вбити лише заради того, що на фронті влаштовано польові пошти. І якщо граната відірве комусь обидві ноги, то смерть стане для нього раєм, коли він згадає, що його польова пошта має номер сімдесят два і, можливо, там лежить лист із дому від далеких і дорогих з посилкою, в якій буде шматок сала, копчене м’ясо і домашні сухарі.

Після усієї промови, коли бригадний оркестр заграв державний гімн і на честь монарха пролунало: «Хай живе», поодинокі групи людської худоби, призначеної на убій десь там за Бугом, відправилися одна за одною у похід, згідно з одержаним наказом.

Одинадцята рота виступила о пів на шосту на Турову-Вольську. Швейк манджав позаду із штабом роти і санітарним відділом, а надпоручник Лукаш об’їжджав усю колону, щохвилини повертаючись назад поглянути, що діється в санітарному відділі, де на возі під брезентом везли у незнане майбутнє поручника Дуба на нові геройські подвиги, а також щоб скоротити собі дорогу розмовою із Швейком, який терпляче ніс свій наплічник і гвинтівку, розповідаючи фельдфебелю Ванєкові про те, як свого часу приємно було марширувати на маневрах біля Великого Мезіржіча.

- Місцевість там була ну просто на диво подібна до цієї, однак ми йшли не в такому бойовому порядку, бо тоді ми навіть і не знали, що це таке запасні консерви, а якщо наш взвод коли-небудь й одержував консерви, то ми на найближчому ж нічлігу їх пожирали, а замість них у наплічники напихали цеглу. В одному селі з’явилася інспекція, перевірила наші наплічники і геть повикидала усі цеглини. Їх було стільки, що якийсь чолов’яга потім збудував собі з них невеличку віллу.

За хвилину Швейк карбованим кроком марширував біля надпоручника Лукаша і розповідав про польову пошту:

- Гарна була промова, нічого не скажеш. Воно, безперечно, кожному військовому дуже приємно одержати хорошого листа з дому. Але я, коли свого часу служив у війську в Будейовіцах, дістав до казарми лише одного листа: я його й досі бережу.

Швейк витягнув із забрудненої шкіряної сумки заяложеного листа і, тримаючи крок з надпоручниковим конем, який ішов легким клусом, почав читати:

«Ти підлий негідник, ти розбійник і мерзотник! Пан капрал Кржіж приїхав до Праги на урльоп1, я з ним танцювала «У Коцанів», і він мені розповів, як ти витанцьовуєш у Будейовіцах в ресторані «Під зеленою жабою» з якоюсь дурною шльондрою і що ти мене уже зовсім покинув. Щоб ти знав, я пишу цього листа у вбиральні на дошці біля діри, і між нами кінець. Твоя колишня Божена. Щоб не забути, цей капрал добре вміє те, що треба, а також можеш бути певний, що він тобі дасть добре прикурити, я його про це просила. І ще, аби не забути, коли ти приїдеш на урльоп, то мене вже між живими не знайдеш».

____________________

1 Від німецького «Urlaub» - відпустка.

- Зрозуміло, - продовжував Швейк, підтюпуючи поруч з конем, - коли я приїхав у відпустку, вона була між живими, та ще між якими живими! Я її знайшов знов «У Коцанів». Там коло неї впадали двоє солдатів з іншого полку, а один з них був такий жвавий, що при всьому чесному народі запхав їй руку під корсет, немов хотів, мельдую послушно, пане оберлейтенанте, витягти звідти пилок її невинності, як говорить Венцеслава Лужицька*, або як сказала одного разу, розридавшись, молода дівчина років шістнадцяти на уроках танцю одному гімназистові, коли він ущипнув її за плече: «Ви, пане, стерли пилок моєї невинності». Всі, звичайно, розреготалися, а її мамуня, яка за нею наглядала, відвела її в коридор у «Бесіді»1і аж ногами затупотіла на ту свою дурну Каську. Я, пане оберлейтенанте, прийшов до такого висновку, що все ж таки сільські дівчата куди щиріші, ніж заморені міські дівульки, які ходять на всякі там уроки танців. Коли ми свого часу стояли табором в Мнішеку, я ходив танцювати до «Старого Кніна». Там і знюхався з якоюсь Карлою Веклевою, але я їй не дуже подобався. Одного разу в неділю ввечері пішов я з нею до ставка. Сіли ми на греблі і сидимо. Коли сонце стало сідати, я її запитав, чи любить вона мене. А навколо, мельдую послушно, пане оберлейтенанте, рай земний: повітря тепле, птахи співають, а вона по-диявольському зареготала і відповіла: «Я тебе люблю, як кострицю в задниці. Та ти ж йолоп». А я дійсно був йолопом, та ще й яким! Я, мельдую послушно, пане оберлейтенанте, до цього часу, гуляючи з нею по полях між високим збіжжям, де нас не бачила й жива душа, жодного разу навіть і не присів, а лише звертав її увагу на Божу благодать і, як останній ідіот, пояснював сільській дівчині, що це жито, а це пшениця, а он там овес. І немов у відгук на слова Швейка про овес, десь із передніх рядів вітер доніс вже стихаючі голоси солдатів, що гуртом співали пісню, з якою чеські полки йшли проливати кров за Австрію під Сольферіно.

____________________

1 Клуб.

А як темна ніч прийшла,
Вівсик вискочив з мішка,
Жупайдія, жупайдас,
Нам усяка дівка дасть.

Решта зараз же підхопили: