Пригоди Електроника

Кілька днів Рессі просторував у тропічних заростях і поводився, як природжений африканець. Мавпи, що стрибали на гілках, барвисті крикливі папуги, леопард, що причаївся в розвилці дерева, носоріг, який мирно сопів на пустельній стежцІ і якому всі дають дорогу, знаючи його лиху вдачу, рівна шеренга слонів, що йшли до нічної річки, — ніщо не уникало гострого зору Рессі.

Він чув звуки африканських джунглів, зрозумілі всім звірям: адже тільки безнадійно глухий не вловить болісного крику теляти, на якого стрибає біла кішка. А крім того, кожен звір, кожен птах розмовляли одне з одним майже нечутно для сусідів: зебра форкала своєму лошаті беззвучно для гієни, що шастала поряд, а перемовляння шакалів, які супроводжували левине сімейство, були для левів тільки слабким шепотом. Чуткі вуха Рессі мимоволі підслухували лісові таємниці — кохання і народження, загибелі й утамування жаги, гонів здобичі й скинення вожака, що зламав ногу. Рессі міг навіть утрутитися в чиєсь чуже життя, подаючи характерні сигнали для тієї чи іншої тварини. Але він поводився, як усі: звірі з природи своєї мовчазні й не розмовляють без причини; навіть цар пустелі, чий рик стрясає землю, подає голос дуже рідко. Так, уважно слухаючи навколишній світ, Рессі перевіряв те, що знав раніше: в кожному звіриному крику, в кожній пташиній пісні є важлива нота, й зміст пісеньки змінюється, якщо переставити ноти.

Обминаючи перешкоди із спритністю кажана, Рессі стежив за небом і землею, не спускаючи ока з переслідувачів. Хоч які були досвідчені й обережні мисливці, розвідник помічав їх першим. Те, що людині могло здатися швидкоплинною неясною тінню, для очей Рессі було точною постаттю; він визначав відстань до неї і швидкість її руху.

Тоді Рессі подавав знак небезпеки різким голосом. А коли мисливець був близько, кудлатий страж наїжувався, набирав загрозливої пози, застерігаючи: рятуйтеся! Виявивши стрільця в засідці, він залишав пахучі мітки на стежці, кущах, стовбурах дерев, і всі, хто прямував на водопій, обходили страшне місце чи повертали назад; нехай стрілець сидить у засаді хоч кілька днів — жоден звір не переступить небезпечної межі.

Якби звірі мали звичай вибирати серед своїх вожаків найголовнішого, якого кожний мешканець лісу шанував би не лише через самий страх, Рессі безперечно обрали б “царем звірів”. Навіть у короткі хвилини перепочинку оберігав він своїх підданих, розв’язуючи сотні завдань. Як і всяка машина, Рессі ніколи не думав про себе в найвищому ступені і взагалі не думав про себе. Хіба тільки в моменти небезпеки. Та й тоді він уявляв себе в третій особі — як гравця в чесному поєдинку, який неодмінно мусить виграти. Незважаючи на особливу чутливість, не був він електронним поетом, на зразок тих машин, які порівнюють шелест трави з тихим дощем, а жебоніння струмка із пташиним співом. Проте це не означає, що Рессі був просто механічним набором схем. Його електронне нутро жило своїми ритмами, його загострені почуття — слуху, зору, погоди, напряму, руху, небезпеки — невпинно вивчали навколишній світ, щоб відгадати, передбачити дії супротивника, випередити його. Інакше Рессі не був би Рессі!..

Безперервно надсилаючи інформацію Електроникові, Рессі приймав від нього сигнали у відповідь. Він не знав, звичайно, що відбувається в далекому від нього місті. Не бачив, як Електроник дає аркуші паперу, помережані математичними формулами, вчителеві; як той, усміхаючись, каже: “Ну що ще піднесло нам наше таємниче “І так далі”?” — І хмуриться, і хитає головою, і радіє, читаючи ті формули. А потім Громов на вільній частині аркуша пише рівняння, простягає Електроникові: “Надішли-но Рессі цю поправку. Може, вона йому станс в пригоді…” Електронний Рессі, надзвичайний механізм, — він надто ретельно виконував доручення. Пересвідчившись, що найстійкіші, найсильиіші, помітні всім здалеку сигнали небезпеки — це пахучі мітки, розвідник підібрався на світанку до каравану й, наче маленька хімічна лабораторія, залишив свої знаки на крокуючих колесах всюдиходів. Потім шмигнув у відчинені двері фургона, де дрімали сонні стрільці, й дуже уважно оглянув черевики мисливців.

— Дивіться, — здивовано сказав, прокидаючись, один із стрільців, — собака. Хлопці, та це ж тер’єр!

Услід за кудлатим тер’єром стрілець вискочив з фургона й побачив дивну істоту, яка тікала на довгих ногах з величезною швидкістю. Цього разу радіокуля влучила в ціль. Любитель собак зметикував, що звичайний тер’єр навряд чи стане тікати на страусових ходулях.

Пенн-довгов’яз усміхнувся від такої удачі. Вислухавши стрільця, він одразу зрозумів, кого позначила радіокуля. Тепер треба тільки дочекатися сонця, щоб вистежити напевне й прикінчити бойовим зарядом прокляту багатокрилу істоту. Розбійникові не втекти, хоч би ким він був. Радіоящик, що стояв у багажнику машини, видав характерний писк.

Приземливши аеромобіль, Пенн побіг до стрільців у фургон — привітати щасливця.

Коли він повернувся до машини, то не повірив своїм очам. Багажник з дорогою апаратурою був сплющений могутнім ударом, наче на нього наступив слон.