Пригоди Електроника

І вони стали ходити по кімнаті, розмовляючи один з одним точною мовою математики. В розмові серед інших суворих законів з’являлося й рівняння Громова — Немнонова; воно вимовлялося звичайним тоном, як найпростіші слова, — адже ним давно вже користувалися вчені різних країн. Зараз колеги розробляли нову теорію. Якщо її пощастить довести, світ ще більше відкриється людині.

— Так на чому ми зупинилися минулого разу?

Із цими словами у восьмий “Б” ввійшов математик Таратар, і клас обізвався дружним сміхом: “останній раз” був навесні.

— Від імені вчителів і редколегії стінної газети “Програміст-оптиміст” вітаю з початком нового життя! — мовив жартівливо-серйозно давній друг програмістів Таратар Таратарович, і розпушена щіточка його вусів підкреслювала урочистість моменту, — По ваших обличчях я бачу, що ви вирішили завоювати світ формулами й рівняннями. Похвальний намір!

Нове життя, а для Сироїжкіна — кінець пригодам. Канікули закінчилися, починалися важкі часи, а всі були чомусь радісно збуджені. Всі, крім Сироїжкіна. Навіть загорілий, аж чорний, Макар Гусєв, який випірнув з натовпу й насмішкувато вітав Сергійка: “Це хто — Сир Сирович Сироїжкін чи Електрон Електронович Електроник?” — дістав від нього лише дружній удар по спині.

— Всі на місці. Не бачу тільки Електроиика, — сказав Таратар, оглядаючи клас— Якщо мені не зраджує пам’ять, на останньому уроці саме Електроника було призначено моїм помічником — за видатні успіхи в математиці.

— Він в Індії, — буркнув Сироїжкін, викликавши нестримні веселощі товаришів.

Усміхнувся й Таратар; сіпнувши густими вусами, подумав: “Скільки в дітей веселої енергії!”

— Що тут смішного? — нахмурився Сироїжкін. — Адже я зрозумілою мовою сказав: він в Індії, виконує важливе завдання. — І махнув рукою: хіба все поясниш!

— Добре! — Таратар звичним жестом заспокоїв клас — Поки повернеться мій знаменитий асистент, на цей тиждень помічником призначається… — Він обвів поглядом засмаглі обличчя. — Буде призначено того, хто відзначиться сьогодні!

І немов пробили невидимі склянки. Плавання в невідоме почалося.

— Ми познайомимося з найновішою математикою та її найважливішим розділом — теорією керуючих машин. Це могутня теорія, бо з її ідеями можна сміливо братися за вивчення мозку, давати завдання машинам, самим будувати електронно-біологічні системи…

“Рессі! — подумав після цих учителевих слів Сергійко. — Де він зараз, крилато-хвостата система? Летить в далеку Індію? Чи атакує новий загін сонних стрільців? Тепер нічого не дізнаєшся про Рессі — як там його успіхи, поки не повернеться Електроник”.

— Отже, про формули, — розповідав далі математик. — Найкраще, на мою думку, про них сказав знаменитий Генріх Герц. Коли він дізнався, що світло — лише окремий випадок електромагнітних хвиль, відкритих математиком Максвеллом, то зазначив: “Не можна позбутися відчуття того, що ці математичні формули мають незалежне існування і власний розум, що вони мудріші за нас; мудріші навіть, ніж їхні першовідкривачі; що ми дістаємо з них більше, як у них було з самого початку закладено…” Сироїжкін підняв руку.

— Будь ласка, Сироїжкін.

— Герц сказав правильно, але він був знайомий тільки з першою частиною роботи сучасного програміста, — рішуче заявив Сергій.

Гомін здивування пронісся над партами. Сироїжкін поправляє Герца!

— Якщо на підставі формул побудувати електронну модель, — спокійно пояснив Сергій, — вона може дати несподівані результати.

— Ти що, агітуєш за монтажників? — єхидно кинув Вовка Корольков.

Клас насторожився: вічна суперечка між програмістами й монтажниками, яка виникла водночас із народженням школи юних кібернетиків, суперечка про те, хто важливіший для науки — теоретики чи практики, вчителі чи конструктори обчислювальних машин, тривала.

Сергій обернувся до сусіда по парті.

— Сто років тому, — спокійно відповів він Професорові, — одразу ж після спуску на воду потонув разом з екіпажем англійський броненосець “Кептен”. Потонув тільки через те, що лорди адміралтейства осміяли досліди з моделлю броненосця. Модель-іграшка переверталася навіть при слабких хвилях. А потім пішов на дно й сам броненосець. І ти знаєш, Професоре, яка меморіальна дошка висить у Лондоні?

Професор, що не чекав такого запитання, мовчав. Навколо нього була така порожня тиша, ніби він раптово опинився на безлюдному острові.

І громом пролунав голос учителя математики, який цитував перший історичний параграф статуту сучасного кібернетика:

— “Довічний осуд неуцькій упертості адміралтейських лордів!”

Від реготу задеренчали шибки. Здавалося, разом з класом регочуть над своєю дурістю самі невидимі лорди адміралтейства. Вічне питання на сьогодні було розв’язане.

Сироїжкін сів з виглядом переможця.

— Ну навіщо ж ти так? — промовив, хихикаючи, Вовка Корольков. — Шепнув би мені на вухо…

— Читати треба, Професоре, — суворо сказав Сергійко. — І не тільки логарифмічні таблиці…

Таратар, зачекавши, поки клас заспокоїться, знову звернувся до переможця:

— Однак ти не закінчив, Серьожо. Ідея твоя цікава. А доведення?