— Щоб ти не муляв їй очі. Саме їй, а не Філіпові. Зараз Бланка почуває себе винною перед тобою, і я не хочу, щоб ти своїм нещасним виглядом розчулив її, щоб вона почала жаліти тебе, бо коли жінка жаліє чоловіка — діло пропаще. Коли-небудь ти знадобишся Бланці. Рано чи пізно настане момент, коли їй буде потрібна людина, яку вона любить і поважає, беззавітно віддана їй, готова підтримати її у важку хвилину життя. Ти гарний хлопець, Монтіні, і Бланка зможе повністю покластися на тебе — якщо доти вона не перестане любити й поважати тебе.
— Дурниці! — мляво відмахнувся Етьєн. — Вона зневажає мене. Разом з Коро… Вони удвох з Красунчиком сміються з мене.
Ернан сплюнув:
— А щоб ти запропастився! Ти вбив собі в голову цю нісенітницю лише для того, щоб ще дужче жаліти себе. Знедолений, знехтуваний, всіма зневажений — яка багата пожива для самоприниження! Либонь, тобі дуже приємно мучити самого себе, ти просто упиваєшся своїми стражданнями, як п’яниця вином. Біль приносить тобі насолоду, а почуття образи та приниження дає тобі якусь протиприродну радість. Це неподобство, приятелю, це негідно чоловіка. От я, коли… — Тут Ернан прикусив язика, явно бовкнувши зайвого.
Однак Етьєн був хлопець тямущий. Він миттю здогадався, що мав на увазі Шатоф’єр.
— У вас було зовсім інакше, пане ґрафе. Вона вас не зрадила, вона померла. Вам легше.
Ернан промовчав. Звісно, він мав що відповісти на це. Він міг би сказати: „Твоя правда, вона не зрадила мене. Вона до кінця залишалася вірною мені. Але й наклала на себе руки, бо любила мене. Ти, хлопче, вільний — і перед Бланкою і перед власним сумлінням. А я — ні. Я мушу зберігати вірність тій, кого вже давно немає серед живих. Вона захистила свою честь своєю смертю, і з мого боку було б безчестям зрадити її пам’ять. То кому ж легше, скажи? Принаймні, ти можеш втішатися тим, що Бланка твоя жива, що відібрав її в тебе не Ґійом де Марсан, а Філіп. Красунчик-Філіп. Коротун…“ Так відповів би Ернан, якби раптом надумав відкрити свою душу.
Але це було не в його звичках. Помовчавши трохи, він стримано промовив:
— Зрозумій, нарешті, приятелю, я бажаю тобі добра…
— Та йдіть ви к бісу зі своїми добрими побажаннями! — несподівано грубо огризнувся Монтіні.
Ернан важко зітхнув:
— По ідеї, мені слід було ще раз відлупцювати тебе, та бачу, що це безнадійно. Тебе тільки могила виправить… Гм, могила, — пробурмотів він собі під ніс, приострожив коня і невдовзі наздогнав д’Альбре. — Нестерпний хлопчисько! — поділився він з ним своїми враженнями.
— От не розумію, — знизав плечима Ґастон. — Навіщо тобі зайвий клопіт? Лишив би його під арештом і все тут.
— Щоб Філіп за моєї відсутності вбив його? Красно дякую! Він як зачує звідкись здавлене хихотіння, сам не свій стає: гадає, що то сміються з нього, і знай поривається поквитатися з Монтіні.
— Ну й нехай поквитається. Що тобі до того?
— А от що: Філіп мій друг і мій государ, і я не хочу, щоб він чинив несправедливість.
— Несправедливість?! Таж цей бовдур мало не замордував його.
— Певна річ, — погодився Ернан. — І, поза будь-яким сумнівом, він заслуговує на суд, але на суд справедливий, без гніву й упередження. А Філіпа зараз ніяк не назвеш справедливим і неупередженим. І взагалі, на мою думку, Монтіні й без того покараний. Жінка, яку він шалено любить, кинула його, а його сестра нещасна в шлюбі… Між іншим, тобі не здається, що занадто багато шлюбів укладається без взаємного кохання: та ж Матільда і Ґабріель, Анна Юлія та Філіп, Марґарита і ґраф Шампанський, Амеліна та Сімон, Бланка і ґраф Біскайський, підозрюю, що й Елеонора Кастільська не дуже тішиться своїм титулом королеви Італії, та й у тебе з Клотільдою… — Він осікся, здивовано втупившись на Ґастона, чиє обличчя нараз спотворила гримаса невимовного болю. — Що трапилося, друже? Тобі зле?
— Клотільди вже немає, Ернане, — хрипко промовив Ґастон, уникаючи його поглядом. — Вона померла.
Від несподіванки Шатоф’єр різко осадив коня.
— О, Боже! Коли?
Д’Альбре також зупинився.
— Минулої середи. А вчора вранці до мене прибув гонець з повідомленням про її смерть.
— І ти весь цей час мовчав?!
— Хотів був сказати Філіпові, але якраз тоді він місця собі не знаходив через ті підозри щодо Бланчиної вагітності, і в мене просто язик не повернувся. Ну, а потім він був такий щасливий…
— Бісів сину! — раптом скипів Ернан. — Чому мені не сказав?
— Як це не сказав? Оце ж я кажу тобі.
— Це сьогодні. А вчора?
Ґастон важко зітхнув:
— Ти запропонував мені скласти тобі товариство, і я боявся, що, дізнавшись про все, ти передумаєш, переконаєш мене їхати до Тараскона. А я не хотів туди їхати, не хотів також залишатися в Памплоні, бачити наших, дивитися їм в очі. Я ладен був утекти світ поза очі.
— Чому?