Принц Ґаллії

Король був, мабуть, останнім з вельмож Кастілії та Леону, до якого дійшли чутки про любовний зв’язок між Філіпом та Бланкою. Цей, на перший погляд вельми дивний факт насправді пояснювався дуже просто. Дон Фернандо був государем крутої вдачі і славився своєю непередбачуваністю; навіть наближені короля, що тішилися його беззастережною довірою, і ті не наважувалися бодай натякнути йому про гріхопадіння дочки, небезпідставно побоюючись, що перший і найпотужніший шквал королівського гніву звернеться на того, хто принесе йому цю прикру звістку. Альфонсо ж, єдиний, хто не боявся батька, вважав за краще тримати язика за зубами. Як і всі інші, він помилявся щодо предмета захоплення свого друга і таємно сподівався, що рано чи пізно Бланка завагітніє від Філіпа, і той буде змушений одружитися з нею.

Змова мовчання навколо короля тривала майже три місяці. Нарешті його менший син, Фернандо де Уельва, що всіма фібрами душі ненавидів Бланку (а заодно й Філіпа, бо той справді певний час був коханцем його дружини), подолав свій страх перед батьком і доніс на сестру. Однак про це Філіп дізнався згодом, а надвечір того дня він отримав від короля запрошення негайно прибути до палацу. Посланець, що привіз йому листа, від себе додав, що донові Фернандо про все відомо, і він, мовляв, „спокійний, як перед стратою“, що було дуже поганим знаком.

— Може, ти не поїдеш, Філіпе? — спитав у нього падре Антоніо. — Ліпше негайно вирушай до Сараґоси чи до Памплони, погостюєш там кілька тижнів, а тим часом пристрасті вгамуються, король трохи охолоне…

— Тобто ви пропонуєте мені втекти, — невесело усміхнувся Філіп. — І таким чином визнати свою провину.

— А хіба ти не винен? Нехай ти не зваблював Бланку, але принцеса Нора на твоїй совісті.

— Так, на моїй. І мені совісно, ви ж знаєте. Проте, послухавшись вашої поради, я визнаю за кастільським королем право судити мене як свого підданого. Мене — першого принца Ґаллії! Не забувайте, що я досі залишаюся наступником престолу. — (Філіп узяв собі за звичку постійно нагадувати про цей свій титул, відтоді як три роки тому дружина Робера III, Марія Фарнезе, народила мертву дитину). — І я не збираюся принижувати свою гідність ганебною втечею.

— Ти підміняєш поняття, сину мій, — застеріг його превелебний отець. — Зараз у тобі говорить не гідність, а погорда. До того ж дон Фернандо засліплений гнівом і здатний порішити тебе, навіть якби ти був імператором. Ти ж бо знаєш, щó він за людина. Потім він, звісно, жалкуватиме про свій вчинок… — Дон Антоніо важко зітхнув. — Але це буде потім.

— Я вже все вирішив, падре, — уперто сказав Філіп. — Навіть ви мене не переконаєте. Краще відпустіть мені гріхи… про всяк випадок.

Фернандо IV прийняв Філіпа у своєму робочому кабінеті і, ледь помітним кивком голови відповівши на привітання, уп’яв у нього жорсткий, колючий, пронизливий погляд своїх холодних сірих очей. Філіп не зміг утриматися від полегшеного зітхання: судячи з усього, справи були не такі кепські, як він боявся. Зазвичай, коли дон Фернандо нестямився з люті, він мав спокійний і навіть лагідний вигляд. Проте зараз його гнів виривався назовні — а це означало, що всередині він вже перебісився і найгірше лишилося позаду.

„На кому ж він відігрався? — міркував Філіп, поступово заспокоюючись. — Невже на Бланці? Задрав їй спідниці й надавав по м’якому місцю? Він це може… Бідолашне дівча! Тепер вона довго не зможе сидіти…“

(Насправді ж наступні кілька днів не сиділося принцові Фернандо. Батько лупцював його нижче спини, приказуючи: „Тепер знатимеш, як доносити на рідну сестру!“ Король Кастілії був воістину парадоксальною людиною.)

Філіп стійко витримав суворий погляд і очей не відвів, а дивився на нього лагідно та довірливо, і ніжна блакить його очей невдовзі розтопила кригу в королівських очах. Дон Фернандо тихо застогнав і опустився в широке крісло за письмовим столом.

— Прошу сідати, небоже.

Філіп улаштувався навпроти короля і заговорив:

— Государю мій дядьку, я…

Тут дон Фернандо щосили грюкнув кулаком по столу.

— Прошу не дивитися на мене такими невинними очима, любий небоже! Ви чудово знаєте, навіщо я вас викликав, тому припиніть вдавати з себе дурника.

— Боюся, дядьку, — сказав Філіп, — ви хибно зрозуміли мій погляд. Я й у гадці не мав вдавати дурника, а лише набирався сміливості, щоб попросити руки вашої доньки.

Ці слова миттю зняли напругу. Дон Фернандо відкинувся на спинку крісла і благодушно промовив:

— Ага!

— Я визнаю свою провину, що так довго зволікав, — вів далі Філіп. — Мені слід було значно раніше звернутися до вас з цим проханням. Проте я ніяк не наважувався, дарма що давно хотів, аби Бланка стала моєю дружиною. І от зараз я офіцій… — Він осікся на півслові, бо очі короля, що за мить до того промінились умиротворенням, раптом стали бичачими і налилися кров’ю.

Наступної секунди дон Фернандо люто загарчав, скочив на ноги, схопив зі стола чорнильницю і пожбурив її в Філіпа. Лише якимсь чудом Філіпові вдалось ухилитися — чорнильниця пролетіла біля самої його скроні і розбилася, ударившись об кам’яну підлогу.