Принц Ґаллії

Дев’ятнадцятирічний римський принц Валентин Юлій був надміру гарячим, войовничим і вкрай честолюбним юнаком. Після пишних проводів, улаштованих йому в неаполітанському порту, повернутися додому, так і не взявши участі в справжньому бою, було для нього рівнозначно поразці. Отримавши звістку про капітуляцію Портуґалії й письмові запевнення Альфонсо XIII в непорушності його колишніх зобов’язань перед імператором, Валентин Юлій, однак, не повернув свої кораблі назад. Охоплений гнівом та досадою, він вступив у нерівний бій з мавританським військовим флотом і повністю розгромив переважаючи сили супротивника, зазнавши при тім зовсім незначних втрат.

Це був успіх, гідний тріумфу на батьківщині, але окрилений своєю блискучою перемогою юний адмірал не зупинився на досягнутому. Він спрямував свої кораблі до Ґібралтару, і вже надвечір наступного дня цей стратеґічно важливий порт перейшов під владу італійців.

Здавалося очевидним, що купка відчайдушних сміливців на чолі з Валентином Юлієм не зможуть втримати в своїх руках Ґібралтар, і, в кінцевому підсумку, весь римський флот буде розгромлений, а сам принц, якщо не загине, то потрапить в полон. Та, на щастя, Альфонсо Кастільський вчасно зорієнтувався, і зібрана ним для походу на Портуґалію і ще не розпущена армія, здійснивши марш-кидок, ударила по Ґранадському еміратові з півночі, а ескадра бойових кораблів з порту Уельва атакувала Кадіс. Учувши, звідки дме вітер, Хайме III Араґонський, не ставлячи ніяких попередніх умов, у спішному порядку відправив на допомогу італійцям свій військовий флот.

Як і в музиці, на війні експромт, за наявності натхнення, часом дає кращі наслідки, ніж ретельно обдуманий та розроблений в усіх деталях план майбутньої кампанії. Менше ніж за місяць Ґранадський емірат впав, сам емір був узятий у полон, а майже вся Південна Андалусія, за винятком мису Ґібралтар та порту Малаґа, що дісталися відповідно Італії та Араґону, увійшла до складу Кастільського королівства. Таким чином, Реконкіста в Іспанії, що тривала понад сім сторіч, була успішно завершена влітку 1452 року.

Плоди цієї блискучої перемоги пожинали не лише Кастілія, Італія та Араґон. З Філіпового благословення балеарський флот розпочав набіги на Мавританію, а в середині серпня ґасконська армія окупувала місто Джазаїр[26], що згодом стало форпостом ґалльської експансії в Північній Африці. Тим часом єзуїти, скориставшись зі зручної нагоди, розширили Марокканську область ордену на північ, захопивши портове місто Танжер, і зупинили своє просування лише на лінії ріки Ксар-Сґір, де зустрілися з араґонцями, які теж не гаяли часу і взяли під свій контроль південно-східну частину Ґібралтарської протоки, а також всю Сеутську затоку аж до мису Кабо-Неґро.

Валентин Юлій Істірійський, удостоєний після повернення в Італію тріумфу, навіть не думав почивати на лаврах. Незабаром він відбув до Тунісу, щоб воювати там для більшої слави Риму та відродження його колишньої могутності.

Покінчивши з присутністю маврів на заході Європи і почавши тіснити їх у Північній Африці, католицький світ, разом з тим, не міг не звернути свої погляди на схід континенту, де нарівні з турецькою загрозою, що насувалася з Малої Азії, на півночі назрівали процеси прямо протилежного характеру.

Ще в 1239 році, після перемоги руських військ в битві під Переяславом, великий князь Київський Данило Романович, що став згодом королем Русі, і татарський хан Бату уклали перемир’я, розділивши між собою сфери впливу по лінії Полоцьк — Смоленськ — Новгород-Сіверський — Сіверський Донець. У перші сто років перемир’я, яке, незважаючи на постійні прикордонні сутички, тривало вже понад двісті років, руські королі об’єднали князівства, що перебували у сфері їхнього впливу, в єдину державу, а потім утвердили владу Києва на Азові та в Північному Причорномор’ї. Тож у середині XV сторіччя, коли відбувалися описувані нами події, Русь являла собою могутню державу на сході Європи, рівну за територією двом Німеччинам і значно згуртованішу за вельми аморфний союз ґерманських князівств.

А тим часом, на північ від Русі набирала силу Литва. За минулі двісті років литовці розділили з поляками Прусію, прогнали лівонських лицарів з куршських, лівських та естських земель, успішно протистояли своїм північним сусідам, скандинавам, і навіть були поширили свою владу на Карелію, втім, ненадовго — невдовзі їм довелося повернути її новгородцям. Після падіння вільної Новгородської республіки північна частина Карелії дісталася шведам, а південна відійшла до Московії — держави, яка виникла внаслідок об’єднання слов’янських князівств, що опинилися в сфері впливу Золотої Орди.