Притулок пророцтв

Крізь наглядове віконце почувся жіночий голос:

– Я зайду, Рейвен. Мені треба з тобою поговорити.

Віконце затулилось, і розчинилися двері. До палати ввійшла медсестра Фей Сойєр.

Рейвен підвела очі й побачила гарну жінку середнього віку з гладеньким обличчям оливкового відтінку, темними очима та блискучою чорною косою, заплетеною навколо голови.

– Рейвен, я прийшла по тебе.

– Батько, цей, зняв примусовий нагляд для уникнення самогубства?

– Чергова медсестра каже, що ти вже три дні погоджуєшся співпрацювати.

– Тож я можу повернутися до обов’язків сестри-волонтерки?

– Містер Ясон Тедеску, новий пацієнт у лазареті, хоче з тобою поговорити. Він каже, що ти була його найкращою студенткою акторського мистецтва у Вейбриджському університеті.

– Звичайно. Я піду до нього.

– Спершу сходи помийся і одягнися.

У ванній медсестра допомогла їй прийняти душ і змінила пов’язки на руках. Коли вона подала Рейвен біло-червону уніформу, схожу на смугастий льодяник, дівчина усміхнулась:

– Коли вдягаю це, то завжди згадую Різдво.

– Ти даруєш усмішки пораненим солдатам та іншим хворим. Ти завжди у центрі уваги. Дозволь, я тебе гарно зачешу, перш ніж ти підеш до містера Тедеску.

Від різких дотиків щітки шкіру на голові посіпувало. Її ще ніхто не розчісував з того часу, як мати наклала на себе руки. Рейвен заплющила очі. Коли Сойєр відклала щітку, вона прошепотіла:

– Не зупиняйся.

– Маєш гарний вигляд, Рейвен.

Вона розплющила очі й угледіла на своїй спідниці біляві пасма.

– Ти мені волосся повисмикувала, дурепо!

– Воно завжди трохи вилазить, нічого страшного.

Рейвен стиснула праву руку в кулак і замахнулася, але Сойєр перехопила її в повітрі і викрутила за спину.

– Опануй себе, Рейвен, бо інакше писати у твоїй картці, що ти і далі розмовляєш з покійною сестрою.

– Ні! Я не хочу, щоб батько знову посадив мене під замок.

– Поводитимешся спокійно?

– Обіцяю.

– Ти вже багато разів обіцяти. Покажи руки, обидві.

Рейвен розтиснула пальці і змахнула руками перед собою.

– Бачиш?

– Гаразд. Ходімо до лазарету.

Вона рушила коридором слідом за Сойєр, та раптом зупинилася.

– У чому річ, Рейвен?

– Я передумала.

– Ти мусиш відвідати містера Тедеску.

– Я нічого не мушу.

Сойєр дістала з кишені запальничку і клацала нею, доки не спалахнуло полум’я.

– Забери це!

– Отже, тут ти, а не та інша. А тепер роби, що я сказала.

– Добре, тільки загаси її.

Сойєр закрила запальничку і сховала назад до кишені.

– Ходімо, потіш містера Тедеску.

Молодий хлопець з кисневою маскою, що лежав на першому ліжку, помахав їй.

– Я сумував за тобою, Рейвен.

Вона поплескала його по руці.

– Одужуй.

Рейвен проходила поміж ліжок та інвалідних візків, махаючи хворим довкола себе. Вона почувалася королевою, що оглядає війська. Ті, хто не спав, посилали їй повітряні поцілунки.

У протилежному кутку палати хтось крикнув:

– Гей ти, на візку, стули пельку і не заважай нам спати!

– Ти тут не сам, чорт забирай! – підхопив інший голос.

Наблизившись до напіврозсунутої ширми, Рейвен почула голос свого колишнього викладача акторського мистецтва, що патетично читав лекцію.

– Запам’ятайте, ця комедія Аристофана має антивоєнний сюжет. Головну героїню звуть Лісістрата, що означає «та, що розганяє війська». Вона зупинила війну між Афінами і Спартою, намовивши жінок, що настраждалися без коханих, перестати спати зі своїми чоловіками.

Рейвен пригадала свою останню роль.

Розсуваючи ширму, вона продекламувала:

Ти знай своєї: розпали, підсмаж його,

Дратуй, кохай і не кохай улесливо,

Та пам’ятай, про що клялась над келихом[3].

Містер Тедеску, коротун з чималим черевцем, різко розвернувся на своєму візку.

– Рейвен?

Сойєр підштовхнула її ближче.

– Рейвен Слейд прийти, як ви й просити, професоре.

– Я не професор! Мені… так і не дали цього звання. А де мої друзі з «Сімнадцятого листопада»?

– Вони поки не приїхати, містере Тедеску, але наша волонтерка Рейвен тут і готова покращити вам настрій.

Його сердитий погляд потеплішав.

– Моя улюблена студентка акторського мистецтва. Запам’ятовувала ролі дуже швидко і відчувала їх так тонко, як ніхто зі студентів. Мені треба в тебе дещо спитати, – він кинув на Сойєр гострий погляд. – Залиште нас. Це стосується лише мене та моєї протеже.

Сойєр відійшла, та Рейвен бачила її тінь по той бік ширми.

– Рейвен, підійди ближче, – покликав містер Тедеску.

Вона нахилилася до нього, намагаючись не виблювати від запаху поту, що струмками лився з її викладача.

– Пам’ятаєш нашу останню розмову у мене в кабінеті, після репетиції, перед тим як у тебе стався зрив?

Як можна таке забути?

Того пообіддя, сидячи в кріслі біля його столу, вона відчула, як той роздрочений паскудник лізе своїми товстими пальцями їй під спідницю. На щастя, вона здогадалася схрестити ноги. Лісістрата вчинила б так само. Тедеску, спотикаючись, побрів до туалету.