Приватне доручення

— Ви якось дивно дивитесь на пильність. Я в 1947 році демобілізувався як поранений з військ МВС. Руку мені прострелили, висохла, сухожилля пошкоджені.—Лише зараз помітив Лосько, що права рука його співбесідника лежала в кишені застебнутого на всі ґудзики білого плаща.

— Я ось уже 9 років працюю кореспондентом республіканської газети, — продовжував той. — А все ще тягне на оперативну роботу.

Розмовляючи, вони непомітно пройшли два квартали в кінець вулиці. Їм назустріч майже ніхто не йшов. Грель мовчала, думаючи про щось своє. Лосько все поглядав на її обличчя, на струнку дівочу постать. А кореспондент, мабуть, захоплений спогадами, все продовжував:

— …Я прибув сюди в листопаді 1945 року в 13 бригаду полковника Іванова. Геройський був комбриг…

Дорогу їм заступив паркан, що в нього впиралася вулиця.

— Куди це ми зайшли? — запитав кореспондент.

— А вам куди?

— В готель.

— Готель з протилежного боку. — Лосько знову поглянув на Грель. їх погляди зустрілися. Грель дивилася на нього холодно, майже вороже,

— Чого це ви так на мене дивитесь?

— Так. Сподобались.

Вона навіть не вважала за потрібне приховати свого презирства.

— Ну, до побачення, товариші, не буду вам заважати, — кивнув кореспондент.

Лосько помітив краплини поту на обличчі супутника.

— Підемо назад разом, — запропонував капітан, — мені якраз по дорозі із вами.

— Та я спершу не в готель. Мені тут, поруч. До знайомих ще треба, — і кореспондент, прощаючись, вдруге кивнув головою.

— Ну, хто ж це в 12 годин ночі знайомих відвідує? — зупинив його Лосько.

Грель, слухаючи цю розмову, зневажливо мовчала.

— Ні, ви вже мене пробачте! — роздратовано відповів кореспондент. — Але я змушений попрощатися з вами.

Лосько несподівано заступив йому дорогу.

Вони стояли один навпроти одного. Ліворуч від капітана — Грель.

— Скоро дощ, дивіться, — кореспондент підняв голову. Мимоволі подивилася догори й Грель. Лосько лише встиг повернути шию: очі його перехопили праву «пошкоджену руку кореспондента, висмикнену з кишені. В ту ж мить блискавичний важкий удар в підборіддя відкинув кореспондента до паркана. Пальці в капітана хруснули.

Тривожна думка, що вже давно хвилювала Лоська, примусила його повернутись до Грель. «Чому вона тут? Навіщо пішла з нами? Хто вона — друг чи…» Грель розгублено дивилася на нього. За цю мить капітан ледве не наложив головою. З несподіваною силою відштовхнувшись спиною від паркана, кореспондент кинувся на нього. Капітан встиг помітити, як у його руці гостро блиснула розкрита бритва. Пістолет зачепився за підкладку кишені, і Лоско вже не встиг би його висмикнути. Кореспондент був уже поруч, помах бритвою і… Грель, метнувшись, повисла на руці кореспондента. Вона заломила йому руку назад, але він ударив Грель коліном в живіт. В жінки від болю підігнулися ноги, але вона не випускала його руки. Ще секунда — ї Лосько, вихопивши-таки пістолет, рукояткою ударив по голові кореспондента. Той повалився, тягнучи за собою Грель. Стась нахилився і, підхопивши її як дитину, поставив позад себе. Вона припала до паркана, важко дихаючи. Капітан схилився над непорушним кореспондентом. Той, мабуть, був непритомний. Про всякий випадок Лосько підібрав бритву, що випала з руки кореспондента, і обшукав його. Розстебнувши плащ, він побачив те, на що й сподівався: біла сорочка кореспондента була забризкана кров'ю.

В крові лейтенанта Громова була й хустина вбивці, об яку він витер руку і, можливо, бритву. Права рука і підкладка кишені теж були в крові. Маленький браунінг з пристроєм, що глушив звук, Лосько виявив у плескатій кобурі, на паску від штанів. Документів у «кореспондента» не було. Капітан перевернув його обличчям донизу, щоб зв'язати руки. Плащ задерся, і Лосько не міг втриматися від здивованого посвисту: штани «кореспондента» були з кантом залізничної воєнізованої охорони. Так ось хто вранці шукав Коломийчука! Парашутист, «Начальник», про якого розповідав «Глухонімий»-Омелько.

Грель з ненавистю дивилася на спійманого бандита. Світлий вихор розкуйовдженої під час боротьби хлоп'ячої зачіски спадав на очі, вуста були стиснуті. Лоську раптом захотілося міцно потиснути їй руку, навіть обійняти її, як хорошого, найвірнішого товариша, з яким щойно вирвались з смертельної небезпеки, Але він боявся, що вона невірно зрозуміє його, і тому лише сказав:

— Ідіть у двір Коломийчука. Там працівники державної безпеки. Нехай негайно їдуть сюди. Скажете, що вас прислав капітан Лосько.

* * *

Диверсант уперто мовчав. Опритомнівши, він сказав районному уповноваженому лише одну фразу: «Говорити нічого не буду». Його вивели.

Лосько і майор — районний уповноважений сиділи на низенькому дивані з риплячими пружинами. Майор нетерпляче кусав ніготь. Потім, повернувшись до Лоська, запитав:

— Ну, так як?

— Що як?

— Як ви його спіймали? — Лосько вловив у його голосі нотки зрозумілої цікавості.— Випадково?

— Як сказати, товаришу майоре. Воно, звичайно, без випадку в нашій справі важко. Завжди потрібен такий ґудзик, що його злочинець губить на місці злочину. Саме випадково.

— І для вас знайшовся такий ґудзик?