Приватне доручення

— Що ж, можна погодитись, — Лосько подивився на карту, з видимим жалем зняв фішку з написом «Вітер» і почав її згинати короткими, сильними пальцями.

— Бачиш, — лагідно почав Карпенко, підходячи до капітана, — я не хочу, щоб ти згоджувався, залишаючись при своїй думці.— Він узяв з рук Лоська зім'ятий прапорець-фішку, виправив її і кинув на карту.

— Добре. А чи маємо ми право зовсім відмовитись від думки, що «Вітер» не має ніякого відношення до того, чим ми зараз займаємось? Чи не буде це помилкою? — запитав Станіслав.

— Я ж не наполягаю. Я раджуся. Що ж ти пропонуєш? — звів брови Карпенко.

— «Вітер» у нас по картотеці проходить…

— Все, що є в картотеці, занесено туди з моїх даних. «Вітра» я останній раз виявив у 1945 році, коли банди почали пробиватися від нас в Чехословаччину. Я його бачив так же близько, як зараз тебе. Але й того разу він утік. Через місяць канадська радіостанція на замовлення братства українців-католиків, що входить до відомого комітету українців Канади, в одній з своїх недільних передач транслювала молебень по генералові «Вітрові» начебто забитому більшовиками.

— Так ти вважаєш, що він мертвий?

— Я, Стасю, зараз нічого не вважаю, доки не поговорю в цим Шпаком, що виник невідомо звідки.

— Як хочеш. — Лосько знизав плечима і вийшов.

На другий день подзвонив оперативний черговий по Управлінню і доповів, що прийшов маляр рембудконтори Любомир Шпак. Ігор попросив чергового направити Шпака до нього.

До кабінету зайшов чорноволосий, середніх років чоловік. Обвітрене червонясте лице, як і брезентова куртка було забризкане білилами. Карпенко помітив, що від дверей до столу Шпак йшов твердою, впевненою ходою. Підполковник звівся з-за столу і подивився на маляра. Й тіні збентеження або ознак хвилювання, що властиві іноді тим, які приходять сюди вперше з якоюсь тривогою, він не помітив в обличчі Шпака. Той мовчки став перед столом, поклав свої грубі, червоні, великі руки на спинку стільця. Замість звичайного «добридень» він хитнув головою і, не зводячи очей з обличчя Карпенка, сказав:

— Я прийшов по викликові.

— Це я вас викликав, — відповів Карпенко. — Я б хотів, щоб ви повторили вашу вчорашню розповідь.

Маляр недовірливо подивився на свого молодого співбесідника в сірому спортивному костюмі і насупився. Мабуть, його щось стримувало, але потім широким рухом руки він підхопив стілець, сів на нього і, зітхнувши, сказав:

— Добре.

Сів і Карпенко.

— День тому її зустрів біля ресторану «Закарпаття», де ми працюємо, колишнього члена Центрального проводу ОУН, генерал-хорунжого «Вітра». Він сів з дівчиною в таксі й поїхав. Таксі номер 43–12.

— А ви, товаришу, впевнені. Ви не обізвалися?

— Я так же впевнений в цьому, як і в тому, що моє справжнє прізвище не Шпак, і що я вам, на жаль, не товариш.

— Давайте відверто домовимося, якщо ви вже самі вирішили, що ми з вами не товариші, називайте мене громадянином. Моє звання — підполковник.

— Добре, — згодився той, ховаючи під стіл свої потріскані руки. — Тільки, громадянине підполковнику, краще вам покликати когось. Самі ви всього не запишете. Я буду говорити багато.

Ігор подзвонив у секретаріат Управління і викликав стенографістку. Чекаючи на неї, він ще раз подивився на крупне вольове обличчя маляра і запитав:

— А не могли ви все ж помилитись? Може, це не був «Вітер»?

Шпак звів ліву брову, і Карпенко помітив у великому карому оці прихований гнів.

— Якби я був сліпий і минуло ще сто років, я і тоді б упізнав його. Навіть по подиху. — Маляр судорожно сплів пальці, захрустів ними, схилився, підсуваючись до столу, і збоку подивився на Карпенка.

Постукавши, зайшла молоденька стенографістка і скромно сіла за маленький столик, де розклала кілька заструганих олівців і купку лінійованого паперу.

— Ще років п'ять-шість тому, — почав Шпак, — я не прийшов би сюди. Зустрівши «Вітра», я через півгодини подзвонив би вам, щоб сказати, де лежить труп цієї собаки. Ви запитуєте, чи знав я «Вітра»? Ім'я, яким нарекли його під час хрещення, справді не знаю, як, мабуть, не знали й багато центральних «провідників». Керівництво командуючого військовою групою «Карпати» генерал-хорунжого «Вітра» звало Павлом Онацьким. Але це була брехня. Адже ми, прошу вас, знали майже все військове начальство ОУН, а про такого не чули. З'явився він у сорок четвертому році в нас — начебто прийшов з шпиталю. Прислали на місце забитого «Січового». Був я у нього найближчим помічником. Прізвище моє не Шпак, а Когут. Любомир Когут. Оунівська кличка «Гетьман». Нам без попа давали різні клички, як собакам. Батько мій мав поле. На шм хоч жито сій, хоч сльози: однією ногою станеш, Другу вже нікуди поставити. — Когут замовк і поліз в кишеню за сірниками. Карпенко подав йому коробочку. Той взяв і швидко припалив сигарету, глибоко затягнувся і через широкі ніздрі випустив дим. Нижня повіка у нього затіпалася, а під червоною шкірою на щоках заворушилися жовна. Він продовжував: