Приватне доручення

— Все життя батько мріяв розбагатіли. В 1931 році йому поталанило: вуйко мій, старший брат батька, пішов з возом під лід. Лишилася по ньому хата і небагато в хаті. Ось який цей талан був. Все ж ми купили другу корову, коня, а мене послали в приватну гімназію. В «пани» віддали. Тяжка це була наука — на пана вчитися. Навіть вилаятись по-українському не можна було. Все по-польському. Скільки злоби в душі зібралося! А куди і діти? Шукали ми правди, слухали, як пана-бога, всіх, хто за самостійну Україну розпинався. Так, прошу вас, навертали нас до нової віри. Вступив і я в 1938 році в ОУН. А в 1939 році прийшла Червона Армія. Не встигли ми розібратися, де полин, а де жито, як попалася війна. Керівництво ОУН гасло кинуло: на боротьбу з німцем-загарбником, за вільну Україну. Але гасло-то проголосило, а в бій нас не поспішає вести. То формували курені, то на зручну хвилину чекали, А народ в лісах кипіти став: німці палили й грабували села наші, а ми відсиджуємося. Нарешті, кілька загонів послали в бій проти селян-поляків. Лили очищати» — називалося. — Когут сумно посміхнувся і подивився Карпенкові у вічі, немов перевіряючи: вірить той йому, чи ні, і чи варт розповідати байдужій людині про те, що, як мозоль на серці, пече вже кілька років. Але в очах Ігоря він помітив теплу, принадну увагу. Вона швидше стосувалася не самої людини, яка розповідала, а тих простих обдурених людей, про яких йшла мова. Але Когут цього не зрозумів. Погасивши червоним потрісканим пальцем недокурок, він знову заговорив: — В той час я командував «чотою» — взводом, Якось дійшла чутка, що в ближньому селі есесівці народ в Німеччину забирають. Зібрав я кращих хлопців і туди. Охорону перебив, а людей — по хатах. Повертаюся в курінь героєм, а мене вже наказом до розстрілу призначили. Так, прошу вас, і написали: «за порушення військової дисципліни і непотрібне кровопролиття»… Але не розстріляли: зважаючи на молоді мої роки та минулі заслуги, помилували. Тільки розжалували в рядові та протримали місяць в витопленому схроні.

Карпенко, слухаючи розповідь чорноволосої людини з міцними червоними руками, обвітреним обличчям, думав, якою була б їхня зустріч десять років тому? В якомусь лісовому урочищі його Когут або він Когута сіконув би з автомата й розмові кінець! Що ж привело його сюди? Розуміння безнадійності боротьби, якій він віддай багато років, чи бажання просто виторгувати оцією явкою з повинною спокійне життя в майбутньому? Чому він прийшов саме сьогодні, а не рік, два, три тому? Когут викладає лише факти. Мова його спокійна, наче він читає вголос книжку. Він пригадує день за днем, рік за роком своє життя, він ще не знає його до кінця, бо притком сюди, до оцього молодого підполковника, як злочинець. Він пригадує про те, що в 1944 році, коли Радянська Армія погнала німців з Західної України, керівництво ОУН наказало почати жорстоку війну проти… Совєтів. На той час він уже був курінним.

— Командував я пробивним куренем — по- вашому, ударним батальйоном. І от прибув новий командуючий — Павло Онацький — «Вітер". В перший же день він зібрав всіх курінних І сказав, що з поляками німці покінчили, тетер з божою поміччю ми повинні очистити галицьку землю від усіх, кого запрошували і хто сам прийшов. «Москалів, — говорить, — гнати треба». Він умів добре плести байки, пся крев!

До різдва повернувся з російської армії мій старший брат Стефко. Пішов він з вами в сорок першому. Повернувся без руки, дослужився до офіцера. Що за людина була! Я до нього ще з дитинства, наче до тата, серцем приріс. Надійного розуму людина. Стали мені передавати, що Степан народ проти нас гуртує, відмовляє продукти і фураж нам давати. Не вірив я. Одного разу викликав мене «Вітер» і каже: «Ти хоробра й заслужена у нас людина, а брат твій поводить себе негоже. Піди до нього, поговори з ним. Скажи, що нам зараз час разом бути, а він в чужого воза впрігся. Коли б не підірвався». Я й пішов з цим дорученням до Степана, Не гадав я тоді, що рідний брат мій може думати інакше, ніж я. Зустрілися ми братами, а розійшлися ворогами. І все, що на прощання сказав він мені, це: «Дурень!» Пішов я від нього сумний. Брат залишився вдома, а я, наче вовк той, — до лісу. Всю дорогу йду й думаю, хто ж із нас не в ту дуду грає: я чи Степан?

І знову Когут недовірливо звів очі на Карпенка: вірить той йому чи ні.