«Привид» не може втекти

– Куріть уже й ви, Анісімова, – дозволяє Наталя, дістаючи з шухляди другу пачку сигарет.

Анісімова бере сигарети, просить у Кравчука сірник. Те, що пачка розпечатана, здається, не бентежить її, вона не звернула на це уваги. Та це тільки здається. Сигарети Анісімова поклала перед собою – отже, не сумнівається, що це та сама пачка, яку їй намагалися передати в коридорі. Сидить спокійно, мабуть, аж надто спокійно, з насолодою затягується димом. На Наталині слова: «Продовжимо нашу розмову, Дарино Федорівно?» – реагує не одразу. Тільки тоді, коли Наталя повторює цю фразу, Анісімова ледь помітно здригається, а потім, примружившись, дивиться на Супрун.

– Я вам усе сказала, – після деякої паузи каже вона.

Цю паузу, ледь помітну заминку перед тим і підкреслено байдужий тон треба поставити в один ряд з розпечатаною пачкою сигарет – обвинувачувана вирішувала, що їй робити.

– Так-таки все і сказали? – втручається Кравчук.

– Все, – спокійно відповідає Анісімова. Вона вже має якесь рішення. – Коли чогось не зрозуміли, можу повторити.

Вона дивиться на Наталю, і її рот кривиться в посмішці. Це виклик, і Наталя приймає його.

– Де ви познайомилися з Ганною Щербак?

– Я вже казала, в поїзді.

– В якому?

– Москва – Сочі. У неї і в мене була пересадка в Ростові. Сіли в один вагон. Там і познайомилися.

– Коли це було?

– У липні минулого року.

– Куди їхала Щербак?

– До моря. Відпочивати.

– А ви?

– І я їхала відпочивати. Тільки у неї була путівка в санаторій, а я – дикуном.

– Де ви відпочивали?

– В Сочі.

– Де там зупинялися?

– У господаря на квартирі.

– Де саме?

– Не пам’ятаю. Десь на горі.

– У Сочі зустрічалися з Ганною Щербак?

– Кілька разів. Були навіть у ресторані.

– В якому?

– В «Приморському».

– Коли вам Щербак сказала, що вона збирається переїжджати з Рівного в Сосновське?

– Тоді ж і сказала.

– А її чоловік твердить, що питання про переїзд у Сосновське виникло значно пізніше – в листопаді.

– Чоловікові вона могла і в листопаді сказати, а мені казала в липні.

– Одначе ви опинилися в Сосновському раніше за Щербак.

– Я жила спочатку в Русанівці.

– Як же Щербак, живучи в Рівному, допомогла вам влаштуватися в Русанівці?

– Допоміг її знайомий, якому вона передала зі мною листа.

– Хто цей знайомий?

– Механік з автобази. Чухно його прізвище.

– Він же Пашка-Трактор, – вставляє Кравчук. – Між іншим, таке прізвисько йому дали через те, що він тягнув усе, що погано лежало.

Анісімова не удостоює Кравчука навіть поглядом.

– Щось у вас кінці з кінцями не сходяться, Дарино Федорівно, – мовить Наталя. – Приїхали ви в Русанівку в вересні минулого року, а Чухно, котрий, за вашими словами, допоміг вам там влаштуватися, тоді й поняття про вас не мав. Пєтухова на допиті показала, що познайомила вас із Павлом Чухном тільки в травні цього року.

– А ви не вірте цій шльондрі.

– Нащо ж так грубо, Дарино Федорівно? – вступав у розмову Винник. – Не кажучи вже про все інше, падіння Пєтухової не обійшлося без вашої участі.

– Бреше вона!

– Припустімо, – не відступає Винник. – А як ви познайомилися з Пєтуховою?

– Її привів до мене Джон.

– Той хлопець, що деякий час у вас жив?

– Він.

– Це він фотографував жінок у непристойному вигляді?

– Він.

– Як його прізвище?

– Не пам’ятаю.

– Я нагадаю: Палій. Георгій Зіновійович Палій, лаборант хіміко-технологічного інституту.

Анісімова совається на стільці, закурює нову сигарету.

– Можливо, – каже вона, кутаючись димом. – Я не з цікавих, біографію його не питала.

– А ми поцікавилися, – підхоплює Винник, – і з'ясували, що він ніколи у вас не жив.

Анісімова мовчить, курить.

– Дарино Федорівно, – ніби не надавши значення її мовчанці, веде далі Винник, – ви коли-небудь займалися фотографією?

– Цього мені ще не вистачало! – знизує плечима Анісімова.

Винник дістав з шухляди столу ту саму папку, яку він уранці передав Наталі, розкрив її.

– Ось довідка відділу кадрів Хабаровського міськкомунгоспу про те, що ви, Дарино Федорівно, з жовтня 1953 року до серпня 1954 року були ретушером, а потім фотографом- моменталістом в одному з тамтешніх фотоательє. Правда, у вашій трудовій книжці такого запису немає. Чому?

– Не працювала я там. Це якась помилка.

– Помилка, – незворушно повторює Винник. – Тоді погляньмо на інший документ.

В цей час у двері зазирає Лежнєв.

– Ви довго ще працюватимете? – запитує він Наталю.

– Та ось… – не одразу зметикувавши, що треба відповісти, розводить руками Наталя.

– Коли закінчите, подзвоніть мені в кабінет криміналістики, – каже Лежнєв.

– Я подзвоню, – випередив Наталю Кравчук.

Лежнєв зникає, чим немало дивує Наталю: іде такий важливий допит, а він, бачте, не хоче бути присутній на ньому.

Тим часом Винник бере з папки телеграму.

– Це пояснення колишній завідуючий ательє Ван Ю-зі дав тиждень тому співробітникам Хабаровського управління державної безпеки. Читати? – звертається до Анісімової.

– Читайте.