– «Цим пояснюю, що пам’ятаю Анісімову Дарину Федорівну, яка в 1953-1954 роках працювала у фотоательє на посаді спочатку ретушера, а потім – фотографа. Була старанна, акуратна. Фототехніку знає добре. Після переводу її на. посаду фотографа-моменталіста працювала самостійно в окремому приміщенні. Претензій і скарг на неї з боку клієнтів не було. План виконувала. Я звільнив Анісімову після того, як побачив у її столі негативи і відбитки фото порнографічного змісту. Вона просила не розголошувати цієї справи, запевняла, що знімки робила на прохання деяких клієнтів. У той час Анісімовій було близько сорока років. Вона середнього зросту, повнувата, шатенка, обличчя в неї…» Читати далі?
– Не треба, – Анісімова старанно тушить у попільничці сигарету. – Я була фотографом у Хабаровську. Все, що свідчить Ван Ю-зі, правда. На Вітебській дівчат фотографувала я. Не Джон, а я. Задоволені?
– Не зовсім, – усміхнувся Кравчук. – Нащо ви сфотографували Ганну Щербак?
– Для того, для чого й інших: такі знімки мають у декого великий попит.
– Але ж Щербак була ваша приятелька.
– Ну то й що?
– Соромити вас, мабуть, марна річ? – каже Наталя.
– Авжеж, – кривить рота Анісімова.
– Але вам буде пред’явлено звинувачення ще по одній статті кримінального кодексу.
– Стаття 211, – примружується Анісімова, – рік позбавлення волі або виправні роботи на той же термін.
– А ви непогано обізнані!
– Треба ж знати, на що йдеш, – посміхається Анісімова.
– Оскільки ми вже торкнулися минулого, – каже Винник, – давайте, Дарино Федорівно, уточнимо ще одну деталь. Коли сталася залізнична аварія, в яку ви попали?
– В лютому 1944 року.
– Де це було?
– Між Аткарськом і Саратовом.
– Яким поїздом ви їхали?
– Москва – Саратов.
– Правда. Цей поїзд зазнав тоді аварії, хоч і не такої страшної, як ви розповідаєте. Правда й те, що в саратовську залізничну лікарню 23 лютого 1944 року разом з іншими, що постраждали, привезли також Анісімову Дарину Федорівну, 1915 року народження. Ось її історія хвороби, – Винник узяв із папки ще один документ: «Велика кількість порізів обличчя, удар у грудну клітку…» Все сходиться. А отут уже щось не зовсім ясно: «… травматична ампутація частини лівої ступні». Як у вас із лівого ступнею. Дарино Федорівно? Тюремний лікар твердить, що вона у вас не пошкоджена.
Анісімова закурює ще одну сигарету.
– Не хочете відповідати? – питає Наталя. – Будете чекати очної ставки із справжньою Анісімовою Дариною Федорівною? З тією, чиїми документами користувалися двадцять чотири роки?
– Підожду, – кривить рота Анісімова. – Мені нема куди поспішати.
Вона знову закутується в тютюновий дим, немовби хоче за його пеленою сховати якось одразу посіріле обличчя.
Винник і Кравчук переглядаються.
– Начебто все, – обзивається Винник.
Кравчук бере телефонну трубку, набирає номер.
– Капітан Кравчук, – басом каже він у трубку. – Ми вже закінчили… До вас?.. Усі?.. Ідемо.
Він кладе трубку і звертається до Наталі:
– Лежнєв хоче порозмовляти із звинувачуваною. Запрошує всіх до себе.
– Я стомилася, – підводиться з стільця Анісімова. – Нікуди не піду. Відправте мене в тюрму.
– Це ненадовго, Дарино Федорівно, – підбадьорює її Винник. – А йти нам три кроки по коридору.
Анісімова забирає сигарети, Кравчукові сірники і йде до виходу. У коридорі вона трохи впирається, але потім заходить до кабінету криміналістики.
Лежнєв зустрічає її дуже люб’язно, пропонує стілець, жде, поки вона сяде, потім називає себе. Це їхня перша зустріч, перша розмова…
А чи перша? Наталя дивується, коли Лежнєв питає Анісімову:
– Не впізнаєте мене?
Анісімова насторожено вдивляється в нього. Наталя бачить, яка вона напружена, як часто пульсує на її в’ялій, уже зморщеній шиї синя склеротична жилка.
– Не пригадую, – каже. – А взагалі обличчя знайоме.
– Ми давно не бачилися з вами, – киває Лежнєв. – Чверть віку минуло відтоді – немало. І, чесно кажучи, я теж не впізнав би вас, Адо.
Анісімова схоплюється, хоче щось сказати, навіть розкриває рота, а потім зціплює зуби.
– Не вийде, – цідить крізь зуби і махає пальцем перед самим обличчям Лежнева. – Не вийде, громадянине слідчий. Дешево мене не купите. А довести вам нічого не вдасться. Чуєте, нічого!
Вона вже кричить, бризкає слиною. Лежнєв не реагує на її вигуки.
– Справді, – згоджується він, – нелегко довести, хто стільки років ховався під чужим ім’ям. Тим більше, що вам колись зробили пластичну операцію. Невдало зробили, похапцем; інструмент хірурга-невдахи зачепив нерв, і ваше обличчя стало схоже на потворну маску.
– Ви не маєте права! – верещить Анісімова. – Це образа!
– А колись ви були красива, Адо. Дуже красива.
– Я вам не Ада!
– Свого часу ви дозволили мені називати вас Адою.
– Я вас не знаю. Вперше бачу! Нічого у вас не вийде.
– Що ж, побачимо, а точніше, послухаємо, вийде чи ні, – каже Лежнєв.
Він підходить до одного з столів – у кабінеті криміналістики їх кілька – ставить на нього магнітофон; з допомогою Винника поправляє плівку звукозапису, вмикає мотор. Спершу в динаміку лунає характерне шипіння, але потім перешкоди зникають, і ось уже бринить голос: