Читаем «Привид» не може втекти полностью

– «Цим пояснюю, що пам’ятаю Анісімову Дарину Федорівну, яка в 1953-1954 роках працювала у фотоательє на посаді спочатку ретушера, а потім – фотографа. Була старанна, акуратна. Фототехніку знає добре. Після переводу її на. посаду фотографа-моменталіста працювала самостійно в окремому приміщенні. Претензій і скарг на неї з боку клієнтів не було. План виконувала. Я звільнив Анісімову після того, як побачив у її столі негативи і відбитки фото порнографічного змісту. Вона просила не розголошувати цієї справи, запевняла, що знімки робила на прохання деяких клієнтів. У той час Анісімовій було близько сорока років. Вона середнього зросту, повнувата, шатенка, обличчя в неї…» Читати далі?

– Не треба, – Анісімова старанно тушить у попільничці сигарету. – Я була фотографом у Хабаровську. Все, що свідчить Ван Ю-зі, правда. На Вітебській дівчат фотографувала я. Не Джон, а я. Задоволені?

– Не зовсім, – усміхнувся Кравчук. – Нащо ви сфотографували Ганну Щербак?

– Для того, для чого й інших: такі знімки мають у декого великий попит.

– Але ж Щербак була ваша приятелька.

– Ну то й що?

– Соромити вас, мабуть, марна річ? – каже Наталя.

– Авжеж, – кривить рота Анісімова.

– Але вам буде пред’явлено звинувачення ще по одній статті кримінального кодексу.

– Стаття 211, – примружується Анісімова, – рік позбавлення волі або виправні роботи на той же термін.

– А ви непогано обізнані!

– Треба ж знати, на що йдеш, – посміхається Анісімова.

– Оскільки ми вже торкнулися минулого, – каже Винник, – давайте, Дарино Федорівно, уточнимо ще одну деталь. Коли сталася залізнична аварія, в яку ви попали?

– В лютому 1944 року.

– Де це було?

– Між Аткарськом і Саратовом.

– Яким поїздом ви їхали?

– Москва – Саратов.

– Правда. Цей поїзд зазнав тоді аварії, хоч і не такої страшної, як ви розповідаєте. Правда й те, що в саратовську залізничну лікарню 23 лютого 1944 року разом з іншими, що постраждали, привезли також Анісімову Дарину Федорівну, 1915 року народження. Ось її історія хвороби, – Винник узяв із папки ще один документ: «Велика кількість порізів обличчя, удар у грудну клітку…» Все сходиться. А отут уже щось не зовсім ясно: «… травматична ампутація частини лівої ступні». Як у вас із лівого ступнею. Дарино Федорівно? Тюремний лікар твердить, що вона у вас не пошкоджена.

Анісімова закурює ще одну сигарету.

– Не хочете відповідати? – питає Наталя. – Будете чекати очної ставки із справжньою Анісімовою Дариною Федорівною? З тією, чиїми документами користувалися двадцять чотири роки?

– Підожду, – кривить рота Анісімова. – Мені нема куди поспішати.

Вона знову закутується в тютюновий дим, немовби хоче за його пеленою сховати якось одразу посіріле обличчя.

Винник і Кравчук переглядаються.

– Начебто все, – обзивається Винник.

Кравчук бере телефонну трубку, набирає номер.

– Капітан Кравчук, – басом каже він у трубку. – Ми вже закінчили… До вас?.. Усі?.. Ідемо.

Він кладе трубку і звертається до Наталі:

– Лежнєв хоче порозмовляти із звинувачуваною. Запрошує всіх до себе.

– Я стомилася, – підводиться з стільця Анісімова. – Нікуди не піду. Відправте мене в тюрму.

– Це ненадовго, Дарино Федорівно, – підбадьорює її Винник. – А йти нам три кроки по коридору.

Анісімова забирає сигарети, Кравчукові сірники і йде до виходу. У коридорі вона трохи впирається, але потім заходить до кабінету криміналістики.

Лежнєв зустрічає її дуже люб’язно, пропонує стілець, жде, поки вона сяде, потім називає себе. Це їхня перша зустріч, перша розмова…

А чи перша? Наталя дивується, коли Лежнєв питає Анісімову:

– Не впізнаєте мене?

Анісімова насторожено вдивляється в нього. Наталя бачить, яка вона напружена, як часто пульсує на її в’ялій, уже зморщеній шиї синя склеротична жилка.

– Не пригадую, – каже. – А взагалі обличчя знайоме.

– Ми давно не бачилися з вами, – киває Лежнєв. – Чверть віку минуло відтоді – немало. І, чесно кажучи, я теж не впізнав би вас, Адо.

Анісімова схоплюється, хоче щось сказати, навіть розкриває рота, а потім зціплює зуби.

– Не вийде, – цідить крізь зуби і махає пальцем перед самим обличчям Лежнева. – Не вийде, громадянине слідчий. Дешево мене не купите. А довести вам нічого не вдасться. Чуєте, нічого!

Вона вже кричить, бризкає слиною. Лежнєв не реагує на її вигуки.

– Справді, – згоджується він, – нелегко довести, хто стільки років ховався під чужим ім’ям. Тим більше, що вам колись зробили пластичну операцію. Невдало зробили, похапцем; інструмент хірурга-невдахи зачепив нерв, і ваше обличчя стало схоже на потворну маску.

– Ви не маєте права! – верещить Анісімова. – Це образа!

– А колись ви були красива, Адо. Дуже красива.

– Я вам не Ада!

– Свого часу ви дозволили мені називати вас Адою.

– Я вас не знаю. Вперше бачу! Нічого у вас не вийде.

– Що ж, побачимо, а точніше, послухаємо, вийде чи ні, – каже Лежнєв.

Він підходить до одного з столів – у кабінеті криміналістики їх кілька – ставить на нього магнітофон; з допомогою Винника поправляє плівку звукозапису, вмикає мотор. Спершу в динаміку лунає характерне шипіння, але потім перешкоди зникають, і ось уже бринить голос:

Перейти на страницу:

Похожие книги

Феникс
Феникс

Готовясь к захвату среднеазиатских республик, руководители Третьего рейха пытались политически оформить будущие колонии как «независимое государство».Молодой отважный разведчик Саид Исламбек, именуемый «Двадцать шестым», по приказу центра сдается в плен, чтобы легально пробраться в «филиал» Главного управления СС в Берлине — Туркестанский национальный комитет, созданный гитлеровцами в разгар Второй мировой войны как «правительство свободного Туркестана». Нелегко далась победа Двадцать шестому. Связной, на встречу с которым шел Саид, был выслежен гестапо и убит. Исламбек остался один. Но начатая операция не может прерваться…

Владимир Сергеевич Прибытков , Игорь Михайлович Бондаренко , Леонид Николаев , Николай Сергеевич Атаров , Шандор Радо , Эдуард Арбенов

Детективы / Советский детектив / Шпионский детектив / Шпионские детективы