«Привид» не може втекти

– Покладіться в цій справі на мене, бо вас обдурять, – сказала вона. – У Сосновському такі бариги, що кого завгодно обдеруть. Де у вас гроші? Сховайте подалі або краще дайте мені… Ну, діло ваше… Щось надто вже дешево хочете купити ті кружальця. Коли б не підвезли вам візка.

Сосновський ринок являв собою мальовниче видовище: сила-силенна прилавків, бричок, тачок, люди не вміщалися на брукованому майдані; базар розтікався по численних кривих вуличках, що розходилися на всі боки від площі. Тут продавали все: мануфактуру, взуття, фураж, дитячі коляски, коней, саморобні запальнички, примуси, найрізноманітніші соління і копчення, поношений одяг і нове, поза всяким сумнівом крадене обмундирування… Звертала на себе увагу оптовість більшості операцій – серед продавців переважали очевидні перекупники. У тісному кривому провулку, стиснутому старими товстостінними будинками з темними лункими під’їздами, здійснювали солідніші операції – при явному потуранні базарної адміністрації і допоміжної поліції тут торгували валютою: окупаційні марки міняли на італійські ліри, ліри на румунські леї, леї на форінти і карбованці. Якісь респектабельні на вигляд чоловіки у котелках пропонували золоті персні.

Магда, судячи з усього, була тут своєю людиною – з нею раз по раз вітались – одні поштиво, інші насторожено, треті грайливо. Поминувши провулок, Ірина Дмитрівна і Магда вийшли на брудну, засмічену вулицю, по один бік якої тяглися безликі складські стіни, а другий строкатів вивісками шинків, закусочних, капелюшних та майстерень залізних виробів. Недалеко од перукарні вони зайшли в похмурий, схожий на тунель під’їзд. Літній великолобий чолов’яга в чорному лискучому котелку чекав на Ірину Дмитрівну в глибині під’їзду. Магду він окинув недовірливим поглядом, однак дістав із кишені табакерку з золотими монетами. Коли Магда побачила золото, в неї загорілись очі. Вона навіть узяла одну монету і попробувала на зуб.

– Справжня, – авторитетно мовила Ірині Дмитрівні. – Ви скільки в нього берете?

Не встигла Ірина Дмитрівна відповісти, як наче з-під землі за їхніми спинами виросли троє в гестапівських мундирах.

– Так, так, – сказав один із них по-російському. – Золотом промишляємо? Взяти їх!

Ірина Дмитрівна не встигла опам’ятатись, як її разом з Магдою і валютником кинули в кузов критого грузовика. Обшукали в машині: у Магди забрали пістолет, у валютника – табакерку з золотими монетами.

Нерви в Ірини Дмитрівни не витримали, і вона зробила спробу знищити Лотиного папірця з прізвищами й адресами, їй пощастило непомітно дістати з кофтини і затиснути в кулаці складений квадратиком папірець. Але що робити далі?

Високий гестапівець уже підходив до неї. В цей час машина рушила, Ірина Дмитрівна мало не впала. Її підтримав валютник. А коли гестапівець скомандував «Руки за голову!»- Лотиного папірця у неї вже не було. Його забрав валютник. Як він ухитрився це зробити, Ірина Дмитрівна навіть не встигла збагнути, – це був якийсь блискавичний рух. Одне вона зрозуміла: валютник стежив за нею пильніше, ніж гестапівці.

Першою опам’яталась Магда.

– Ми співробітники пггурмбанфюрера Фріснера! – закричала вона. – Ідіоти, відпустіть нас! Потім пожалкуєте.

Гестапівець уперіщив її по пиці.

– Мовчати, паскудо!

Ірина Дмитрівна була у відчаї: здавалося, трапилось найгірше. Чому валютник стежив за нею, чому вирвав із рук папірця? Та ще більше її здивувало, коли він пошепки сказав їй:

– Не хвилюйтесь. Усе буде гаразд.

Їх привезли у якийсь двір, захаращений купами іржавого металу, розбитими верстатами, обрізками труб. Двір оточували корпуси недіючих цехів з вибитими шибками. В напівзруйнованому машинному залі Магда почала виявляти ознаки занепокоєння.

– Куди ви нас привезли? – питала вона то в одного, то в іншого гестапівця.

– Не розмовляй! Іди, – штовхнув її гестапівець.

На металевих сходах, що круто збігали вниз, Магда вчепилася в поручні.

– Не піду! Що вам треба? Я співробітниця поліції безпеки! Ви не маєте права!

Та сперечатися з гестапівцями була марна річ, вони силоміць стягли Магду вниз. Підштовхнули й Ірину Дмитрівну, правда, делікатніше. Не чинив опору тільки валютник. Він знову пошепки сказав Ірині Дмитрівні:

– Не хвилюйтеся. Вам не треба турбуватися.

В освітленій великою карбідною лампою котельній Магда трохи притихла, притулилася до стіни. Валютник і один гестапівець кудись пішли. Потім із темряви вийшли двоє в чорних куртках. Одного з них Ірина Дмитрівна впізнала – це був обер-лейтенант Зінгер. Вона не встигла здивуватися з такої зустрічі, як їй у вуха вдарив несамовитий крик Магди:

– Це енкаведе!! Десантники!!

Магда шарпнулася вбік, але один із «гестапівців» відкинув її назад.

– Гутен таг[9], фрейлейн Ольго, – дивлячись їй в очі, сказав Зінгер.

– Не тре-ба!! – верещала Магда. – Це не я!.. Це капітан Кранц наказав!..

– Не репетуй, Мозгова, – мовив другий у чорній куртці. – Все одно, крім нас, тебе ніхто не почує.

Помітивши Ірину Дмитрівну, Зінгер кивнув їй: