«Привид» не може втекти

– Доброго здоров’я, лікарю. Даруйте за не вельми приємну сцену, але в нас не було іншого виходу. Можете йти нагору. Тут вам робити нічого.

Магда впала на коліна і поповзла до Зінгера та його товариша.

– Рідненькі, дорогі, про одне прошу – не вбивайте! Що хочете зроблю для вас – начальника гестапо вб’ю, тільки помилуйте…

З темряви вийшов «валютник», торкнув Ірину Дмитрівну за руку.

– Ходімо, лікарю. Тут буде довга розмова.

Нагорі в машинному залі Ірина Дмитрівна розплакалася. Вона плакала як дівчинка, затуливши обличчя руками і схлипуючи. «Валютник», як дівчинку, погладив її по голові і сказав заспокійливо:

– Не треба. Найгірше вже позаду.

Ірина Дмитрівна заридала ще дужче. Він дав їй виплакатись, а потім сказав:

– Давайте знайомитися. Вас я знаю. Заочно, правда, але знаю. А мене звати Федором Максимовичем. Так і передайте вашому пацієнтові, що, мовляв, познайомилася з Федором Максимовичем.

– Він наш? Свій? – вигукнула Ірина Дмитрівна найголовніше з того, що хотіла взнати.

– Наш. Свій, – усміхнувся Федір Максимович. – Але про це нікому. Я довго думав, перш ніж наважився відкрити вам цей секрет. Не ображайтесь, але ви надто молоді й недосвідчені:

– Те, що ви мені сказали, вмре разом зі мною, – схвильовано мовила Ірина Дмитрівна.

– Помирати вам рано.

– Кому потрібне моє життя, – прикусивши губу, щоб не розплакатися знову, сказала Ірина Дмитрівна.

Федір Максимович суворо подивився на неї.

– За такі розмови розвідника віддають під суд як дезертира.

– Який же я розвідник? – здивувалася Ірина Дмитрівна.

– А це що за список? – Федір Максимович показав Лотиного папірця.

– Тут прізвища й довоєнні адреси дівчат, яких німці завербували в Мисливському замку.

– І після цього смієте казати, що ви не розвідник! – сердито мовив Федір Максимович.

– Так це ж не я… Це Лота, тобто Олена Петлюк… Була така дівчина в замку, вона двох вартових убила… – розгубилася Ірина Дмитрівна. – Я мала тільки передати цього папірця господареві будинку номер двадцять вісім по Московській вулиці.

– Московська, двадцять вісім? – перепитав Федір Максимович. – Знайома адреса. Добре, що не пішли туди. Що іще? Відчуваю, хочете розповісти ще щось. Розповідайте, не соромтеся.

– Чого ж тут соромитись, – невесело усміхнулася Ірина Дмитрівна і розповіла йому про все, що бачила і чула в Мисливському замку. Розповіла й про себе. Ну, звісно, і про свою розмову з полковником Улінгером.

Федір Максимович слухав її уважно, потім задав кілька запитань.

– Так, – сказав під кінець, – завдали ж ви мені роботи. А ще каже, не розвідниця! Прикидаєтесь, голубонько, кокетуєте.

– Я?!

– Авжеж не я. Виклала, розумієте, ціле розвідувальне донесення і ще й прибідняється.

– Але ж я й справді нічого такого не зробила, – спробувала заперечити Ірина Дмитрівна.

– І хвалити бога, що нічого такого не зробили. Якби ви зробили щось «таке», то навряд чи полковник Улінгер випустив би вас із замку. А тому дуже прошу, Ірино Дмитрівно, і надалі не робити нічого такого, що могло б викликати підозру гітлерівців.

– Я повинна вернутися в особняк?

– А ви як гадаєте: повинні чи не повинні?

– Повинна, – похнюпившись, мовила Ірина Дмитрівна.

– От і я так думаю.

Суперечливі почуття охопили Ірину Дмитрівну. Від думки про волю доводилося відмовитись. Та коли врахувати, що вона поверталася в особняк добровільно, а точніше, усвідомивши необхідність цього, можна було вважати, що свободу вона здобула. Саме так колись Ірина Дмитрівна відповідала в інституті на екзаменах: «Свобода є усвідомлена необхідність». Розум приставав на таку логіку, але серцю було нелегко. Бентежила її зустріч з Фріснером. Навіть тепер, узнавши правду, Ірина Дмитрівна все одно не могла з певністю сказати собі, що б вона зробила, якби це залежало тільки від її бажання: чи побігла б стрімголов в особняк, чи втекла б світ за очі. Вона хотіла і боялася зустрічі з Фріснером. Одного слова «свій» виявилося досить, щоб він став для неї всім: героєм, гідним захоплення, людиною, якій вона зобов’язана порятунком, начальником, перший-ліпший наказ якого вона готова була виконати, суддею, чий вирок був для неї остаточний. А проте вона торопіла, коли думала про нього. Може, через те, що йому треба було розповідати все – і про замок, і про себе? Але ж Федорові Максимовичу вона розповіла все, розповіла і навіть відчула полегкість – він зрозумів її. А чи зрозуміє Фріснер? На це запитання вона дістала відповідь не зразу.

Їхня зустріч була не така, як її уявляла Ірина Дмитрівна. Фріснер поводився так, наче нічого особливого не сталося; навіть згадка про Федора Максимовича не викликала у нього ніяких емоцій, крім звичайної, добре знайомої усмішки. На мить Ірині Дмитрівні навіть здалося, що сталася страхітлива помилка – перед нею була не та людина, котру вона знала раніше. Вона сподівалася побачити його іншим, а він був усе той же Фріснер: стриманий, ввічливий, уважний. Спокійно вислухав Ірину Дмитрівну, м’яко спинив, тільки-но вона почала розповідати про себе; попросив повторити все, що вона сказала про пана Трібо, пожартував з невдалої спроби Улінгера завербувати її.