«Привид» не може втекти

Оскар і Трібо пішли в сторожку, де на них чекав Собченко, а ми з Гецом розпалили багаття, засмажили качок, яких уполював Оскар. Другий есесівець охороняв нас. Пам’ятаю, я насилу стримував посмішку, думаючи, від кого він нас охороняє. Командир зведеного партизанського загону Дробот знав, що ми з Собченком пішли на зустріч – цього було досить. Так мені здавалося… Коли Собченко, Оскар і Трібо закінчили розмову, ми поснідали. Десь близько полудня Оскар почав збиратися в дорогу. Прощаючись зі мною, він сказав, що, можливо, ми не побачимося найближчим часом, бо його відкликають у Берлін. Я скинув з пояса і подарував йому офіцерський кортик. Оскар подарував мені срібний портсигар із запальничкою…

Ми з Собченком лишились удвох. У Федора Максимовича був чудовий настрій – певно, після розмови з Оскаром і паном Трібо. Про що вони балакали – не знаю. Ми погасили багаття і вже хотіли йти, коли на болоті пролунали постріли. Потім вибухнула граната. Усе це було в тому напрямі, куди пішов Оскар із своїми супутниками. Не роздумуючи, ми кинулися туди. Я біг доти, поки не наткнувся на труп Геца. Він лежав у воді. Другий есесівець – теж мертвий – був уже по плечі в трясовині. На одній купині ми побачили картуза і мисливську рушницю Оскара. У кущах сидів той, хто стріляв. Це був бойовик-підпільник! Смертельно поранений, він з ненавистю дивився на мене, я ж був у німецькій формі. Він уже не розумів, що я казав, його вистачило тільки на те, щоб вилаятися на мою адресу… От як це було, Наталю… Оскарівно.

Наталя здригнулася, підвела на Лежнєва очі.

– Спасибі, Василю Тимофійовичу, – сказала вона. Потім устала, пішла до дверей.

Лежнєв і Винник дивилися їй услід.

– Важко їй, – сказав Винник, коли за Наталею зачинилися двері. – Може, не треба було розповідати їй сьогодні про батька?

– Треба, – заперечив Лежнєв. – І саме сьогодні.

Надходила опівнічна пора, проте залиті сріблястим сяйвом неонових ламп вулиці не були безлюдні. У скверах, на бульварах, біля вітрин зачинених магазинів стояли, прогулювалися, сиділи пари, невеликі компанії, рідше – одинаки; з кінотеатрів виходили глядачі, неквапливі потоки їх розтікалися в усіх напрямах, затримуючись на трамвайних і тролейбусних зупинках. Шофери, вже не притримуючись розміреного вуличного фарватеру, шалено гнали свої «Волги», «Москвичи», «Запорожці», поскрипуючи гальмами на поворотах. З відчинених вікон готельного ресторану виривалися хвилі джазової музики.

Наталя обійшла громаддя готелю і вийшла на вулицю Маяковського. Колись вона називалася Петропавлівською, так само, як і пагорб, з якого вона збігала, та це було не за Наталиної пам’яті. Наталя пам’ятала тільки руїни церкви на самому початку вулиці, але й це було давно – на тому місці тепер стояла школа.

Пройшовши ще півкварталу, Наталя зупинилася біля невисокої гратової огорожі, за якою вгадувалися обриси двоповерхового особняка. Над замкненою хвірткою було прикріплено вивіску: «Дитячий садок № 32». У глибині двору перед будинком Наталя розгляділа білий квадрат пісочника, гойдалку, гірку та дощатий пароплав, який мало не по саму палубу зарився в пісок. Це був той самий особняк…

Наталя спробувала відчинити хвіртку. Марно. Пройшовши вздовж огорожі, вона побачила муровану тумбу з чавунним стовпом, що височів над іншими опорами огорожі. Озирнувшись і підождавши, поки пройде якась парочка, Наталя скинула туфлі і, не довго думаючи, перекинула їх через огорожу. Потім стала на муровану тумбу і, вхопившись за горішній виступ чавунного стовпа, спритно підтяглася на руках, стрибнула у двір.

В особняку нікого не було – батьки ще звечора забрали своїх малюків. Наталя обійшла навколо будинку, сіла на корму пароплава.