«Привид» не може втекти

– Навіть ти не розумієш! – обурився Трач. – Наші бабусі в шістнадцять років заміж виходили. А їй уже дев’ятнадцять. Ось ти про навчання в неї спитала. Вчитися вона буде – здібності є, і працюватиме – не ледащо. А чи зможе вона після того, що було, любити, вийти заміж, створити сім’ю? Вона тепер на чоловіків як на тварюк дивиться і вважає цей погляд єдино правильним. Знаєш, що вона перед твоїм приходом сказала? «Це брехня, що в книжках про любов пишуть. Усе до одного зводиться».

– А який інший висновок вона могла зробити із свого досвіду? – уже не зовсім упевнено відказала Наталя.

– Досвід, – усміхнувся Трач. – У тому-то й біда, що це питання у нас тільки на власному досвіді можна збагнути. А досвід – це таке: кому як поталанить. Пишуть і говорять про духовне єднання, про поезію, романтику кохання. А джони і шефи дівчат іноді вчать іншого. Без будь-якої романтики, зате з горілкою і мордобоєм. Така «наука» наче обухом по голові б’є – одні взагалі з гальм зриваються, в інших атрофія почуттів настає. Додай сюди ще несформований характер, усвідомлення свого падіння, побоювання розголосу, страх перед можливими наслідками. От тобі й матеріал, з якого така Анісімова-Рененкампф може що завгодно виліпить: проститутку, шантажистку, наводчицю…

– Ну, Сільву їм усе-таки не пощастило злочинницею зробити.

– Але її підвели до цього. І хто знає, як би воно обернулося, коли б не втрутилися ми.

Наталя хотіла заперечити, але побачила в руках у Трача коленкорову папку, яку кілька днів тому їй подарував Винник. У цю папку вона склала акти експертиз.

– Чого косуєш? – перехопив її погляд Трач. – Твоє місце зайняв? Підсидів?

– Розумію, – невесело всміхнулася Наталя, – що вже не можу вести цю справу.

– Цю не можеш, іншу дадуть, – буркнув Трач. – Без роботи не сидітимеш… Лежнєв просив, щоб ти зайшла до Романенка. Там усі зібралися…

У кабінеті прокурора області Лежнєв проводив очну ставку Вукаловича і Палія. Протокол вів Винник. Були присутні Романенко, Кулінич і незнайомий Наталі генерал. Наталя хотіла тихенько вийти – надто вже багато начальства зібралось, але Романенко покликав її, показав на вільний стілець біля себе. Наталя привіталася, сіла.

– Продовжуйте, Палій, – сказав Лежнєв.

Палій сидів згорбившись і дивився собі під ноги. Розповідав, не підводячи голови.

– Горбоносий приніс гроші на вокзал. Скільки було грошей, я не знаю. Перед тим у парку Шеф вимагав три тисячі, а Горбоносий присягався, що більше тисячі не збере.

– Хто цей Горбоносий? – спитав Лежнєв.

– Прізвища й імені я не знаю.

– Вукалович, до вас запитання: хто такий Горбоносий?

Вукалович навіть оком не кліпнув, наче зверталися не до нього. Він сидів, заклавши ногу за ногу, і сірником чистив нігті. На його обличчі застиг вираз цілковитої байдужості до всього, що відбувалося в кімнаті. Лежнєв витримав паузу, а потім кивнув Палієві:

– Далі.

– Того ж дня ми вилетіли в Адлер. Шеф і цього разу не сказав, до кого. Найняв кімнату недалеко від аеродрому – там найлегше знайти кімнату на одну ніч. Мені звелів чекати, а сам поїхав. Повернувся наступного ранку і сказав, що черговий «об’єкт» живе в Гагрі. Ми добралися туди на таксі, пішли на квартиру, яку знову найняв Шеф. Квартира за мостом в ущелині. Годин за півтори поїхали на другий кінець міста. Стали біля крамниці, поблизу моря. Саме почалася обідня перерва, і з якоїсь установи виходили люди. Шеф показав мені одну жінку, назвав її кличку, пароль. Я пішов за нею і, вибравши слушний момент, сказав: «Густо, вам привіт із Русанівки». Вона так зблідла, що я подумав – упаде. Але жінка не впала, пішла за мною. Я зупинив машину, кивнув жінці. Вона слухняно сіла в машину. Я боявся, щоб шофер не звернув уваги, що вона дуже бліда. Ми виїхали за місто, в умовленому місці вийшли, пішли вбік од шосе. Жінка почала плакати, казала, що давно покінчила з минулим, благала не занапащати її: потім сама запропонувала гроші – п’ять тисяч. Невдовзі під’їхав Шеф, і я лишив їх удвох. На якій сумі вони зійшлися, не знаю, але ввечері вона прийшла до ресторану, принесла в портфелі гроші. Так з портфелем і віддала мені. Шеф стояв по другий бік вулиці – «страхував». Вона його не бачила. Я повернув фотографії і негативи.

– Які фотографії? – спитав Лежнєв.

– Непристойні. Вона там ще молода. З якимись чоловіками в німецькій формі сфотографована.

– Вукалович, яку суму ви одержали від Густи? – спитав Романенко.

І знову Вукалович не проронив жодного слова.

– Палій, – спитав генерал, – а що сталося в Москві? Чому ви не прийшли в домовлене з «об’єктом» місце?

– Шеф щось запідозрив. Коли ми приїхали в Москву, він звернувся в адресне бюро. Там видали довідку, і він щось запідозрив.

Наталя помітила, що генерал перезирнувся з Лежнєвим.

– Якою фотографією ви намагалися шантажувати московський «об’єкт»? – спитав Лежнєв.

– На ній він когось розстрілював, був з карабіном.

Лежнєв поклав перед Палієм кілька фотографій.

– Подивіться, є серед них це фото?

Палій показав на знімок.

– Ось воно.

– Покажіть усім.

Палій показав. Наталя впізнала знімок, на якому був розвідник З.