«Привид» не може втекти

«Невже Бородатий?» – ще встиг подумати Лежнєв і ривком скочив на ноги. За два кроки од нього лежав мертвий конвоїр-поліцай з автоматом, трохи поодаль – другий, а з кущів видно було чоботи третього. Товариші Лежнєва звільнялися від пут, підбирали зброю, ранці. Усі були живі. Але хто це? Невідомий у мокрій, виквацюваній у болото куртці десантника знімав з убитого поліцая ранець, у якому була рація. Ось він випростався, легко закинув ранець за спину, поправив на плечі німецький автомат, одкинув з чола темно-руде пасмо волосся. І хоча дорога була кожна секунда, Лежнєв підбіг до нього, схопив за плечі.

– Оскар! Спасибі…

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Наступного дня після оперативної наради Наталю знову викликали в прокуратуру області.

У вестибюлі вона віч-на-віч зіткнулася з Дубовим. Хотіла пройти мимо, але той зупинив її:

– Наталю Сергіївно, хвилинку.

Він незручно взяв її під руку – і це само по собі було так несподівано, що Наталя навіть не одсмикнула руки. Відвівши її вбік до ніші ліфта, який не працював, Дубовий опустив руку і голосно зітхнув.

– Я чекав на вас, – спроквола, наче підбираючи слова, почав він. – Давайте поговоримо відверто. Ми не зовсім симпатизуємо одне одному. І все-таки ми люди однієї професії і не повинні виходити за рамки професійної етики.

– А в чому полягає моя неетичність?

– Ви виносите сміття з хати.

– Не розумію, – здивувалася Наталя.

– Не хитруйте, Наталю Сергіївно. Я не такий бовдур, як ви думаєте. Та й тут, у прокуратурі області, теж не дурні сидять. Ваш демарш із звільненням нікого не завів в оману. Хоча це був тонкий хід: спершу накляузничати у високу інстанцію, а потім подати заяву про звільнення.

Наталя витріщила очі.

– Я нікому не кляузничала.

– Перестаньте! Слідчі в особливо важливих справах з доброго дива не приїздять.

– Який слідчий в особливо важливих справах? – ще більше здивувалася Наталя.

– Наче ви не знаєте! – усміхнувся Дубовий. – Він був такий люб’язний з вами на оперативній нараді, що якби я знав тоді, хто він, то, мабуть, проковтнув би язика під час свого виступу.

Наталя згадала літнього чоловіка а інтелігентним приємним обличчям, – вона подумала, що то журналіст.

– А Романенко теж добрий, – вів далі Дубовий. – Мовляв, моя хата скраю, це Жовтнева райпрокуратура кашу заварила.

– Слово честі, Герасиме Антоновичу, я нікому не скаржилася, – сказала Наталя, починаючи здогадуватися, що приїзд слідчого в особливо важливих справах якимось чином пов’язаний із пожежею на Залісній вулиці.

– Ет, – махнув рукою Дубовий, – хотів з ванн по щирості, а ви… Ну що ж, ідіть скажіть йому, що прокурор району заважав вам; вилучив із справи документи, підганяючи матеріали під свою версію; і що взагалі я або дурний як пень, або окозамилювач.

– Як вам не соромно, Герасиме Антоновичу! – спалахнула Наталя.

Розмовляти з Супрун було нелегко. Вона навіть не дивилася на Лежнєва. Відповідала скупо, знехотя. Від учорашньої задерикуватості не лишилося й сліду. Здавалося, щось перекипіло в ній. «Ненадовго, одначе, її вистачило, – подумав Лежнєв. – Дістала на оперативній нараді прочухана і вже розкисла. Заяву подала…»

– Що ж, Наталю Сергіївно, – ніби підсумовуючи розмову, сказав Лежнєв, – вважатимемо, що я даремно приїхав, і що це нещасливий випадок.

Наталя промовчала.

Лежнєв одчинив вікно, закурив.

– Скажіть-но, – спитав він, повертаючись до письмового столу, – у справі підшито всі документи, які ви зібрали?

Він поклав руку на жовту картонну папку.

– Тут є і матеріали, які зібрав Дубовий, – ухилилась од відповіді Наталя і підвела очі. Та це був не той погляд, який Лежнєв бачив учора. Ні виклику, ні насмішки – якась байдужість, навіть порожнеча.

– Я маю на увазі матеріали, котрі ви зібрали до того, як Дубовий сам узявся до цієї справи, – наполягав Лежнєв. – Ваші матеріали усі тут? Подивіться.

Наталя неохоче взяла папку, мовчки погортала папери.

– Деякі матеріали вилучено, – нарешті мовила. – Три-чотири протоколи допиту, протоколи обшуку квартири Нетреби, фотографії Щербак.

– Хто вилучив?

– Я. – Наталя знову одвела очі.

– Навіщо ви це зробили? Ви ж знаєте, що в справі мають бути всі документи.

– В тому числі й матеріали незаконного обшуку квартири Нетреби? – всміхнулася Наталя.

«А вона не така вже й проста, – подумав Лежнєв. – Брехати не бреше, але й всієї правди не каже. Що за цим криється? Честь місцевого мундира? Але ж вона хоче піти з роботи».

– Скажіть, ви справді хочете піти із слідчої роботи?

– Так.

– Чого?

– Кажуть, ця робота огрубляє жінку, а чоловіки нині грубих не люблять, – усміхнулася Супрун. – Так і заміж не вийдеш.

Вона дивилась у вічі Лежнєву, і тепер знову був той самий, добре знайомий йому погляд: пильний, колючий, насмішкуватий.

«Ні, Наталю Сергіївно, – несподівано для себе подумав Лежнєв. – Нікуди ти звідси не підеш. Можеш хитрувати сама з собою, але мене ти не обдуриш…»

– Огрубіти можна на будь-якій роботі. Але той, хто по-справжньому любить свою роботу, вкладає в неї душу, – не грубіє. Це стосується і чоловіків, і жінок. Ви думаєте інакше?

Наталя промовчала, похнюпилася. Лежнєв стримав усмішку.