«Привид» не може втекти

– Я, власне, запросив вас, щоб порадитися.

– Порадитися? – здивувалась Наталя, не розуміючи, яку пораду вона може дати слідчому в особливо важливих справах.

– Ви, я чув, захоплюєтеся судовою фотографією?

– Трохи, – знітилася Наталя.

– Можливо, цього буде досить.

Лежнєв дістав із шухляди столу чорно-біле фото і подав Наталі.

– Ваша думка про цей знімок?

На фото було зафіксовано момент розстрілу. На передньому плані стояла людина в напіввійськовій формі з карабіном у руках. Цівка карабіна була націлена в глибину знімка, а в натурі – у глибину низького облицьованого каменем коридора чи залу, в кінці якого було видно жінку, прив'язану до стовпа. Її важко було розглядіти. Зате ката було видно досить виразно. Наталя звернула увагу на його трохи незвичайну позу. Його сфотографували до пояса, однак створювалося враження, що він повернувся до своєї жертви тільки корпусом – ноги ще не встиг повернути. Та й карабін він тримав якось надто вже напружено. Йому було щонайбільше двадцять – двадцять два роки. Ліворуч од нього, картинно взявшись у боки, немовби позуючи перед об'єктивом, стояли два гітлерівських офіцери.

Судячи з усього, то був один із епізодів розправи фашистів над своїми жертвами. Про це Наталя сказала Лежнєву. Той уважно вислухав, а потім спитав:

– Скажіть, ви повірили б хлопцеві з карабіном, що за секунду перед тим, як його зафіксували на фотоплівку, він ще не знав, що йому доведеться стріляти в жінку і навіть не підозрював про її існування?

– З фотографії важко судити, – відповіла Наталя. – Хоча схоже, що він тільки-но повернувся туди, куди націлено його карабін. Здається, є такий вид стрільби з поворотом назад.

– Саме так, – підхопив Лежнєв. – Скорострільна стрільба по мішенях, що міняються з блискавичним поворотом на 180 градусів. За ідеєю гітлерівського полковника Улінгера. видресирувана в такий спосіб людина повинна вистрелити, перш ніж встигне збагнути, що перед нею жива мішень, а не опудало.

– Він вистрелив у неї? – тихо спитала Наталя, силкуючись розгледіти на фотографії обличчя жінки.

– Ні. Встиг зреагувати – рвонув карабін убік.

– Хто він?

– Тоді він був курсантом спеціального відділення шпигунсько-диверсійної школи абверу. Але своїм курсантом його вважали тільки гітлерівці. Насправді ж він був нашим розвідником.

Наталя зацікавлено подивилася на хлопця з карабіном. На фотографії в нього було застигле, наче закам’яніле обличчя. Яку величезну волю повинна була мати ця людина, щоб за частку секунди стримати вироблений сатанинським тренуванням рефлекс і не вистрелити в жінку.

– А як він пояснив своїм тренерам такий промах? – спитала Наталя.

– Несправністю прицілу.

– Він знав, що його фотографують?

– Ні. Це фото йому показали перед тим, як закинути в наш тил.

– Хотіли залякати?

– Такий документ переконливіший за будь-які підписи.

– Так вони фотографували всіх своїх курсантів?

– І так, і по-іншому, – всміхнувся Лежнєв. – Полковник Улінгер мав витончену фантазію і величезний досвід провокатора.

– Що ж, – мовила Наталя, повертаючи фотографію. – Моя порада вам не знадобиться. Наскільки я розумію, ви самі у всьому чудово розібралися.

– Не в усьому, – жваво заперечив Лежнєв. – Як, по-вашому, цей знімок робив любитель чи професіонал?

Наталя знову взяла фотографію.

– Знімок зроблено непогано, – неквапливо мовила. – Під час копіювання, очевидно, користувалися стаціонарним збільшувачем.

– А давно зробили цей відбиток?

– Важко сказати. Щоб визначити це, треба зробити складний фізико-хімічний аналіз.

– І все-таки, на око.

– Судячи з паперу, порівняно недавно.

– Схоже на те, – погодився Лежнєв. – У всякому разі цей хлопець, – він показав на хлопця з карабіном, – одержав фото місяць тому. Разом з листом.

Наталя здивовано глянула на Лежнєва.

– А хіба гітлерівці не знали?.. Ну, потім, пізніше, хіба вони не догадалися, що він наш розвідник?

– Справжній розвідник не розкриває себе навіть після того, коли він зробив свою справу.

– І цей розвідник…

– Він давно вже не розвідник, – усміхнувся Лежнєв. – Після війни закінчив інститут, захистив дисертацію, став відомим ученим. І раптом голос із минулого.

– Виходить, ця історія має продовження? – спитала Наталя.

– Так, – кивнув Лежнєв. – Історія має продовження, і його треба шукати в справі, яку ви назвали справою про пожежу на Залісній вулиці.

Наталя схопилася на ноги.

– Сподіваюся, ви не жартуєте?!

– Ні, – сказав Лежнєв. – Жартує, як і раніше, полковник Улінгер чи хтось із його помічників, які лишилися живі. Вони великі жартівники, як ви могли пересвідчитися. Тільки в Русанівці, в колишньому Мисливському замку, вони, жартуючи, вбили, замучили, скалічили понад триста чоловік, а потім, так само жартуючи, затопили кар'єри Городенківського концтабору, де загинуло вже п'ять тисяч. Є підозра, що недавно хтось із них, теж заради жарту, вбив Ганну Щербак, жінку, доля якої була не менш страшна, ніж її смерть.

Наталя вийшла од Лежнєва сама не своя. Не могла, та й не пробувала якось одразу розібратися в повені почуттів і думок, що нахлинули на неї. Одне було ясно: роботи вона не залишить.