«Привид» не може втекти

– Заждіть, Наталю Сергіївно, – зупинив її Щербак, – не хочу, щоб ви думали, ніби я криюся од вас. Може б, я і Василеві Тимофійовичу того не сказав, якби сьогодні не так повернулася розмова. Та коли наполягаєте… Ревнував я Аню. Завжди ревнував, хоч вона й не давала для цього приводу. А я її – смішно згадати – не те що до чоловіків, до подруг ревнував. Розумів – безглуздо, а нічого з собою вдіяти не міг. Я крився із своїми ревнощами, та Аня про них догадувалась і старалася не роз’ятрювати мене. На вечорах, бувало, ні з ким, крім мене, не танцювала. Коли, траплялося, в технікумі чи на роботі затримається, заздалегідь попередить, попросить зайти за нею. Це щоб я чогось не подумав. А от у листопаді минулого року її наче підмінили. Весь час торочила: переїжджаймо в Сосновське, та й годі. Розлученням почала погрожувати. А чого і навіщо – не каже. Хочу, і все! Підозра в мене закралася. Нарешті я погодився. Переїхали. Попервах начебто все було гаразд. Однак відчував, що почала з чимось критися від мене. Потім мені сказали, що бачили її за містом у лісопарку з якоюсь п’яною жінкою. Далі – більше: в неділю двічі підряд кудись ходила. Пояснила, ніби якихось родичів у районі розшукала, але скільки я не просив її разом поїхати до них чи запросити їх до себе – ухилялася. Брехати вона не вміла, і я одразу збагнув, що про родичів вигадала. Якось прийшла додому мало не вдосвіта, в грязюці, п’яна, без косинки. Потім плакала, присягалася, що більше таке не повториться, що вона повинна була поквитатися з минулим.

– Коли це було? – спитала Наталя.

– На початку червня. З неділі на понеділок.

– А яка косинка була у вашої дружини? – спитав Лежнєв.

– Які зараз носять: тонка, барвиста, з написами по-російськи. Я цю косинку їй на Травневі свята подарував.

– Перша неділя в липні була другого числа, – зазираючи в календар сказала Наталя. – Ваша дружина загинула через двадцять днів. Як вона поводилася в ці дні? Чи ходила куди з дому пізньої пори?

– Не знаю, – насупився Щербак. – Я машиніст – викличуть у поїздку, от мене й немає більше доби. Після тієї вранішньої розмови притихла моя Аня; ходила наче побита, в очі мені дивитися не наважувалась. Якби я знав, що за цим криється! Якось увечері гроші громадські в її сумці знайшов. Спитав: звідки це. Сказала, що місцевкомівські, носила в ощадну касу здавати, та не встигла.

– Багато грошей було?

– Не рахував. Але пам’ятаю, що ціла пачка. П’ятірками, здається.

– Мабуть, п’ятсот карбованців.

– Певно, що так. Може, ви думаєте, що Аня якісь махінації робила? Помиляєтесь. Вона дуже чесна була. На другий день, як зараз пам’ятаю, я костюмчик синові напитав. Прибіг додому, Аня саме на перерву прийшла, кажу: таке діло, п’ятнадцять карбованців треба. А було це перед зарплатою. Вона мені трояка показує – оце і все, що лишилося. Кажу їй: дай з місцевкомівських, в кінці дня одержу зарплату, покладемо. А вона пояснює, що тих грошей уже немає.

– Коли це було? – спитала Наталя. – Коли ви гроші в неї бачили?

– За день до авансу. А нам його кожного дев’ятнадцятого числа виплачують. Виходить, це було вісімнадцятого.

– І останнє запитання, Іване Гавриловичу, – сказав Лежнєв. – Точніше, якщо рахувати по порядку, воно перше – це те, яке поставила перед вами Наталя Сергіївна і на яке ви, здається, не відповіли…

Щербак знову потер лоба і, якось скоса подивившись на Наталю, сказав:

– Місяць тому подзвонила мені в депо дівчина. Назвалася Зіною. Сказала, що їй треба побалакати зі мною. Домовились зустрітись у сквері біля кінотеатру «Комсомолець». Це недалеко від деповського гуртожитку, де я тепер живу. Зустрілись увечері – раніше вона не могла. Виявляється, це сестра дільничного. Розридалася, сказала, що на слідстві з’ясувалося, нібито брат її не випадково до мене в дім попав, що він з моєю жінкою… Через це, мовляв, старенькій матері дільничного пенсії не дають. Мене мов хто обухом по голові вдарив. Одна річ – мої підозри, і зовсім інша – факти, про які всі говорять.

– А навіщо вона розповіла вам про це? – спитав Лежнєв.

– Просила допомогти матері виклопотати пенсію. Запевняла, що історію з її братом і Анею слідчий вигадала, щоб з кимось із міліцейського начальства рахунки звести, ось, мовляв, дивіться, які у вас працівнички.

– В чому конкретно ви мали допомогти? – стискуючи Наталі руку, спитав Лежнєв.

– Вона умовляла написати скаргу прокуророві, оскільки йшлося про мою зганьблену честь. Ця дівчина радилась з адвокатом, і він сказав, що пенсію її матері дадуть тільки після того, як слідство зніме підозру з її брата.

– Дурниці! – не витримала Наталя. – Пенсію матері дільничного призначили одразу. Та й сестри у Гургаля нема. Це якась провокація.

– Розберемося, – мовив Лежнєв таким тоном, що Наталя одразу замовкла.

А коли Щербак пішов, він сердито сказав:

– З вами, бачу, наввипередки добре бігати, Наталю Сергіївно, а не допит вести..