«Привид» не може втекти

Проте в глибині душі Лежнєв розумів Наталю: за останній місяць їй добряче потіпали нерви. А тут іще новина: «Слідчий з міліцією рахунки зводить». Що це – провокація? Схоже. В даному разі Іван Щербак був тільки зброєю в руках провокаторів. Але зброя ця не вистрелила – скарги він не написав. Тільки замкнувся в собі, замкнувся на допитах. Можливо, на це й розраховували? Ні, мабуть, не тільки на це. Хтось уперто намагався скомпрометувати слідство. І, треба визнати, цей хтось діяв уміло. Заява в обком; телефонні дзвінки; стаття в газеті; скарга Івана Щербака; відповідно спрямовані розмови навколо справа про пожежу на Залісній вулиці… Усе це схоже на кільця одного ланцюга, досить міцного, щоб зв’язати руки й досвідченішому слідчому, ніж Супрун. Але чому на компрометацію молодого слідчого витрачено стільки сил? Десь вона, сама того не підозрюючи, зачепила нитку, яка тягнеться до злочинця, котрий з невідомих причин не зміг покинути місто, замести сліди. «Де ж ця нитка? – думав Лежнєв. – А може, все-таки Нетреба? Ні, Нетребу поки що чіпати не можна. Діяти слід дуже обережно…»

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Офіцерська зала була на другому поверсі головного корпусу, куди з гардеробної вели широкі сходи з вигадливими поручнями, опори й плетиво яких зображали фігури звірів. Ведмежі чучела на площадках, вишкірені морди кабанів і оленячі роги на стінах настирливо нагадували, що це Мисливський замок.

Порівняно з унтер-офіцерським кабаком, тут додержувалися певних правил пристойності: жінки були у вечірніх, в міру декольтованих туалетах, чоловіки поводились більш-менш стримано. Була тут і розпорядниця – висока, пряма, як тичка, жінка з якимось значком на грудях. Проте й без цього значка її не важко було впізнати – найнепримітніша з її підопічних поруч з нею могла вважати себе за красуню. Розпорядниця тут не давала ляпасів, але, тільки-но вона підходила, у деяких «дам» зникали усмішки.

Все це Лежнєв помітив, за ті кілька хвилин, коли лавірував між танцюючими і вдавав, що шукає вільний столик. Двоє офіцерів-артилеристів, яких він запримітив ще в гардеробній, ходили за ним по п’ятах. Вони, певно, прибули до замку вперше, почували себе невпевнено, особливо молодший – ще зовсім хлопчисько з ніжним дівочим обличчям і округлими від хвилювання очима. Франтуватий самовпевнений обер-лейтенант, очевидно, викликав у них довір’я, і вони тягнулися за ним. Метка офіціантка каліченою німецькою мовою запропонувала офіцерам столик поруч з оркестром. Обер-лейтенант кивнув артилеристам, сів поруч і замовив каву..

Після невеличкої паузи оркестр заграв жваву мелодію, і на естраду випурхнули чотири дівиці в різноколірних трико і широкополих капелюшках. Оплески, якими їх зустріли, були не вельми бурхливі – дівиці виступали сьогодні не вперше і від них чогось особливого не ждали.

Неподалік од Лежнєва за великим столиком сиділа гомінка чоловіча компанія. Як зрозумів Лежнєв, то були офіцери, які відпочивали в замку, але завтра вже мали виїхати у свої частини. Тости за «нову блискучу перемогу», за фюрера і третій рейх лунали один за одним, та в проміжках між тостами Лежнєв підслухав цікаву розмову.

– Я готовий хоч зараз виїхати у свій полк, – казав лисий майор-піхотинець своєму сусідові, сухорлявому інтендантові з хворобливим рум’янцем на запалих щоках, – але в мене відкрилася торішня рана.

– Ви показували Фюмену? – поцікавився інтендант.

– Цей коновал запевняє, що я здоровий. Старий п’яниця, він розуміє в медицині не більше як дохлий осел!

– Не ремствуйте на лікаря, – всміхнувся інтендант, – кажуть, він дістав вказівку нікого не класти в лазарет. Фюмен виписав навіть бідолашного Реннера, хоча той кульгає на обидві ноги. Нічого не вдієш! Коли на фронті готуються до наступу – витрушують навіть лазарети.

Лежнєв насторожився, але розмову за столом перервали новим тостом.

– Пане обер-лейтенант, – звернувся до Лежнєва хлопчак-артилерист, – вам подобається ота висока шатенка в червоному? – і він показав очима на танцівницю.

– Непогана, – недбало кинув Лежнєв, допиваючи каву. – Непогана, – поблажливо усміхнувся Зінгер-Лежнєв і підвівся. – Дякую за компанію, панове.

Він твердо вирішив знайти санаторного лікаря, про якого чув сьогодні уже двічі, а потім діяти відповідно до обставин. Треба було як слід промацати самого Фюмена і запропонувати йому гроші або – на що Лежнєв розраховував більше – налякати його гестапівським жетоном. Однак візит у лазарет треба було якось виправдати, і Лежнєв для початку надумав звернутися до розпорядниці – зафіксувати, так би мовити, своє «нездужання».