«Привид» не може втекти

Різко задзвонив міжміський телефон. Романенко взяв трубку. А Лежнєв, закуривши, підійшов до розчиненого вікна. Будинок обласної прокуратури стояв на пагорбі, що колись називався Петропавлівським. З вікна третього поверху відкривалася панорама міста. Звивиста річка вигадливо петляла поміж новими будинками. Далі починався і зникав за обрієм блакитнуватий Русанівський ліс. За останні двадцять п’ять років ліс відійшов далеко на північний схід, поступившись перед міськими кварталами та заводськими корпусами і оголивши колись приховану в його хащах річку. Ліс і річку Лежнєв упізнав одразу, а от місто впізнати було важко. Прямі широкі вулиці, по яких нескінченним потоком мчали автомобілі, трамваї, тролейбуси; високі світлі будинки; зелені сквери з галявинками дитячих майданчиків; велетенська чаша стадіону і націлена в небо ажурна вежа телецентру… Тільки в районі Старого ринку, наче злякавшись розпростертих будівельних кранів, полохливо притискалися один до одного непривітні старі товстостінні будинки.

Потім Лежнєв побачив двоповерховий особняк з балконом, обвитим плющем. Це було так несподівано, що він навіть здригнувся. Особняк був наполовину закритий новим готелем. Довкруж нього не було вже чавунної огорожі. І все одно Лежнєв упізнав цей особняк…

– Ну, як вам наше місто? – спитав Романенко, закінчивши телефонну розмову.

– Гарне місто: зелене, життєрадісне, – озвався Лежнєв.

– Звісно, це не Москва, – всміхнувся Романенко, – але місто справді непогане. Центральні вулиці по-столичному широкі. Он, подивіться, які хмарочоси. А в січні сорок четвертого, коли ми сюди ввійшли, лежали самі руїни. Всього кілька будинків уціліло. Правда, кажуть, що до війни місто було невелике.

– Але й не маленьке, – відказав Лежнєв.

– Ви бували тут до війни?

– У сорок третьому.

Романенко здивовано звів брови.

– Але ж у сорок третьому тут були гітлерівці.

– Так, – знову шукаючи очима особняк із балконом, кивнув головою Лежнєв, – тоді тут були гітлерівці.

Він одійшов од вікна, погасив у попільничці сигарету.

– Я хотів би повернутися до розмови про слідчого Супрун.

– Розмова для мене, як прокурора області, малоприємна, – всміхнувся Романенко. – Тим більше, що її вже перенесено на сторінки місцевої газети.

– Навіть так?

– Ось, можете почитати.

Романенко вийняв з шухляди письмового столу газету і подав Лежнєву. Вона була згорнута так, що в око одразу впадала чимала стаття під крикливим заголовком: «Гнів служителів Феміди». Стаття була дошкульна, зла. Автор не шкодував фарб, не боявся порівнянь. Деякі його судження були спірні, висловлювання не зовсім тактовні, але в цілому, якщо вірити наведеним фактам, заперечити йому було важко: дії слідчого Жовтневої прокуратури Супрун і співробітників міліції виходили за рамки кримінально-процесуального кодексу. Як можна було зрозуміти, Супрун без підстав, не маючи санкції прокурора, зробила обшук у квартирі завідуючого 17-м промтоварним магазином Нетреби, людини в минулому заслуженої, а тепер шанованої, людини, яка пропрацювала в міському торзі понад двадцять років. Водночас працівники міліції, за вказівкою Супрун, опечатали магазин і викликали ревізорів. Однак ні обшук, ні ревізія нічого не дали – Нетребу не можна було в чомусь звинуватити. Стаття кінчалася цілком справедливою вимогою – притягти до відповідальності порушників соціалістичної законності.

– Яке відношення має Нетреба до пожежі? – ще раз перебігаючи поглядом підкреслені червоним олівцем абзаци, спитав Лежнєв.

– Важко сказати, – розвів руками Романенко. – Ганна Щербак була економістом на трикотажній фабриці. Фабрика за рознарядками міськторгвідділу відпускала свою продукцію кільком магазинам, у тому числі й сімнадцятому.

– Що ж, можлива й така версія, – почав міркувати Лежнєв. – Фабрика продукує так звану необліковану продукцію і реалізує її через сімнадцятий магазин. Економіст Щербак або ж брала участь у цих махінаціях, або ж знала про них.

Романенко похитав головою.

– Якби так було насправді, Супрун знайшла б якусь ниточку. У трикотажі, а тим більше в «лівому», не так уже й важко це зробити.

– Не важко, якщо знаєш, де шукати, – відказав Лежнєв.

– Слушно, – погодився Романенко. – Одначе в даному разі не було сенсу займатися такими пошуками. Річ у тому, що Щербак ніякого відношення до реалізації готової продукції не мала і навіть не була знайома з Нетребою.

– Нічого не розумію, – стенув плечима Лежнєв. – А як же Супрун пояснює свої дії?