«Привид» не може втекти

А що ж було тоді? З чого все почалося? З таємничої загибелі групи капітана Архимовича? Чи з перерваної на півслові радіограми командира рейдового партизанського загону Дробота? А може, з тієї пам’ятної Лежнєву розмови в кабінеті комісара держбезпеки Шкрабатова? Ні, мабуть, почалося це раніше. Значно раніше. Задовго до того, як група старшого лейтенанта Лежнєва, що складалася тільки з чотирьох чоловік, прибула на центральний аеродром, звідки мала вилетіти в район Русанівського лісу.

Настрій у хлопців, з якими Лежнєв уже не раз «навідувався» у ворожий тил і яким можна було дорікнути в чому завгодно, тільки не в легкодухості, був поганючий. Лежнєв не приховував – вони летіли в невідомість. Їх мали скинути в той самий район, де тиждень тому за дуже загадкових обставин загинуло п’ятеро досвідчених чекістів на чолі з капітаном Архимовичем; куди перед тим пішов і наче крізь землю провалився спеціальний загін штабу партизанського руху; а вцілілі підрозділи місцевого партизанського загону «Месник», загнані карателями в непролазні трясовини Совиних боліт, по суті не діяли. Мало того, карта Русанівського лісу і сусідніх Совиних боліт, що була у Лежнєва, не відзначалася особливою точністю, а людей, які хоча б приблизно знали цей район, не було.

– Ох і скучно буде нам у тому лісі, – сказав Лежнєву його друг і помічник Петро Олійник. – Карта скучна, а обстановка ще скучніша.

Петро ніколи не казав «погано», він казав «скучно».

– Бородатий має зустріти нас, – невпевнено відказав Лежнєв, умовчуючи про те, що на командира місцевого партизанського загону Бородатого особливо розраховувати не доводиться – ще ввечері він повідомив по рації, що карателі нав’язали загону важкий бій.

Себе Лежнєв заспокоював думкою про те, що в найгіршому разі група висадиться північніше від обумовленого з Бородатим місця – в глибоких лісових нетрях, де й приземлятися не так просто, і діяти складніше, але – за всіма даними – гітлерівцями й не пахне.

Розташований поблизу старого кордону Русанівський район, ліси якого примикали до самого обласного центру Сосновського, і саме місто гітлерівці захопили в перші місяці війни. Однак до кінця 1942 року цей район не привертав до себе особливої увага. Тут не було ні значних промислових і військових об’єктів, ні великих доріг, а єдину залізничну вітку, що проходила через Сосновське, майже не використовували для військових перевезень. Правда, неподалік од Сосновського був аеродром, проте маленький, грунтовий. На ньому могли сідати тільки легкі тихохідні літаки. Загалом цей район, висловлюючись мовою військових, не мав стратегічного значення.

Але тут досить активно діяли місцеві патріоти: добре організоване міське підпілля і великий партизанський загін «Месник», який аж до грудня 1942 року контролював увесь Русанівський ліс і Совині болота. Наприкінці 1942 року гітлерівці, несподівано зібравши тут великі сили карателів, кинули їх проти русанівських партизанів. При цьому швидкість і напрям удару есесівських частин свідчили про те, що фашисти добре знали розташування партизанських баз і стоянок. Незважаючи на втрати, карателі відтіснили головні сили загону до трясовин Совиних боліт і накрили всю цю ділянку густим мінометним вогнем.

Водночас було завдано удару і по міському підпіллю. Гестапівці, так само як і карателі, діяли напевно – вони якось узнали адреси більшості конспіративних квартир, мали списки членів підпільного комітету і керівників бойових груп. Тільки за одну піч фашисти схопили понад сто чоловік; усіх їх розстріляли. Потім стались інші, не менш дивні події. Змінивши всю міську та районну адміністрацію, гітлерівці провели ряд заходів, щоб створити видимість благоденства місцевого населення під егідою третього рейху.

Фашистська пропаганда розрекламувала – та не де-небудь, а в своїй центральній пресі – ці заходи, видаючи їх за плоди «нового порядку». У Сосновське почали вчащати кореспонденти, фото- і кінохронікери, побували там і представники профашистських газет нейтральних держав. У місті й районі раз у раз влаштовували ярмарки, де фашисти продавали награбовані речі, «народні гуляння» із щедрими пиятиками; наче гриби після дощу, росли різні розважальні заклади, а сосновський чорний ринок став відомим далеко за межами гебітскомісаріату[1]. Поряд з цим гітлерівська адміністрація, очевидно, не вельми покладаючись на наслідки грудневої «акції умиротворення», як і раніше, не шкодувала сил і засобів, щоб придушити будь-який, навіть найменший опір «новому порядкові».

Оскандалившись із «бліцкрігом», розбиті під Москвою і Сталінградом, відкинуті з Кубані та Північного Кавказу, гітлерівські генерали гарячково переглядали свою тотальну стратегію. Водночас фашистська адміністрація окупованих земель шукала гнучкіших методів боротьби з наростаючим підпільно-партизанським рухом. Зневажливе ставлення до партизанів уже наприкінці літа сорок другого року змінилося тваринним страхом перед невблаганним валом народної помсти.