«Привид» не може втекти

– Наталю Сергіївно, і ви наважились відвідати нашу оселю? Ласкаво просимо. Чи це щасливий збіг обставин, Чи, можливо, передчуваючи ваш візит, Женя сьогодні цілий вечір сидить дома.

Наталя ввійшла до скромно вмебльованої, але досить затишної кімнати. За шаховим столиком, куйовдячи волосся, сидів власкор Євген Горін, якого Наталя найменше сподівалася побачити тут і якого, правду кажучи, не хотіла бачити. Горін теж збентежився, одразу ж вийшов, згодом повернувся, але в розмову не втручався.

Бадюків архів ледве вміщався у трьох пухлих канцелярських папках. У них була сила-силенна всіляких паперів: вирізки з німецьких газет і журналів двадцятип’ятирічної давності; пожовтілі од часу накази сосновського гебітскомісаріату і розпорядження міської управи; оголошення поліції безпеки про розшук ворогів «нового порядку», звернення націоналістів до «свідомих громадян»… Однак у папках були й інші документи: текст партизанської присяги на зшитковому аркуші в косу лінійку; донесення юних розвідників, які рясніли граматичними помилками, зате були навдивовижу зрозумілі й лаконічні; записані від руки зведення Радінформбюро; відозви підпільного міськкому, листівки і, нарешті, листи. Листи, поспіхом написані олівцем на партизанських аеродромах за ті короткі хвилини, коли розвантажували літак з Великої землі.

«Дорога мамо! Спішу повідомити, що я живий і здоровий. Перебуваю в партизанському загоні, активно борюся проти заклятих ворогів нашої Батьківщини – фашистів. Живу надією зустрітися з вами…»

«Альошо, пишу тобі здалека. Злигодні військової служби закинули мене – запеклого моряка – в абсолютно сухопутні краї. Як бачиш, незважаючи ні на що, я живу. І не тільки живу, а й б’ю гітлерівську сволоту під ліве ребро…»

«Шановний Іване Петровичу! Ми, бойові товариші вашого сина Георгія, з глибоким сумом повідомляємо, що Жора поліг смертю хоробрих у нерівній і запеклій сутичці з гітлерівськими загарбниками…»

Наталя обережно розгортала складені трикутниками і квадратами партизанські листи, боячись пошкодити ветхий од часу папір…

«Добрий день, Кіро! Льотчик, який передав од вас вітання і з яким я надсилаю цього листа, сказав, що ви вже одужали і почуваєте себе добре. Ми з хлопцями раді за вас. Шкода, що вас лишають у Москві, – хотілося зустрітися, побалакати… Кіро, я нещодавно дізнався про обставини загибелі моїх рідних. Батька, матір і сестричку гестапівці арештували в грудні, коли постраждали і ви. Батько допомагав підпільникам, і його продав той самий негідник, який виказав вас і багатьох інших товаришів. Шкодую, що цей «Привид» – навіть прізвища його справжнього не хочу називати – прийняв смерть не від моєї руки…»

– Василю Тимофійовичу, подивіться, – Наталя подала Лежнєву листа.

Лежнєв узяв, прочитав, потім показав Бадюкові. Той зазирнув в акуратно складений реєстр.

– Це лист Ярослава Нетреби, командира взводу партизанського загону «Месник», – сказав він. – Так, того самого Нетреби, з яким у Наталії Сергіївни нещодавно сталося непорозуміння.

І хоча Бадюк доброзичливо всміхнувся, Наталя почервоніла.

– Кому адресовано листа? – все-таки спитала вона.

– Кірі Назаренко, яку в грудні сорок другого року разом з іншими сосновськими підпільниками схопили гестапівці. Її засудили до розстрілу й повезли на роз’їзд двадцять сьомого кілометра, де гітлерівці звичайно розстрілювали в’язнів. Але партизани напали на конвой і визволили її та ще кількох дівчат. У загоні «Месник» вона пробула кілька місяців, потім занедужала і її літаком відправили на Велику землю.

– Що ви знаєте про «Привида»? – спитала Наталя.

– Тільки те, що він був провокатором і виказав у грудні сорок другого велику групу підпільників та партизанів.

– Кіра Назаренко жива? – спитала Наталя.

– Жива. Тільки вона вже не Кіра, а Кіра Матвіївна. Солідна, але й досі ще вродлива жінка, – відповів Бадюк. – Цього листа вона передала Григорію Сидоровичу кілька років тому, коли він почав збирати матеріал про історію сосновсько-русанівського підпілля.

– Можна взяти цього листа на два-три дні? – спитав Лежнєв. – За його цілість можете не турбуватися.

– Що з вами поробиш!

– Тоді я попрошу у вас на тих же умовах і цей твір, – Лежнєв вказав на документ німецькою мовою.

– Втративши голову, за волоссям не плачуть, – засміявся Бадюк. – Беріть.

Незважаючи на заперечення Лежнєва, Бадюк приніс із холодильника і відкоркував пляшку вина, поставив на стіл фрукти. Довелося випити по чарці. Горін сидів недовго. Пішов на кухню писати якусь статтю. На випад Наталі – «Щось новеньке про Феміду?» – він не відповів. Лежнєв і Бадюк дружно розсміялися.

– Не за те батько сина бив, що журналістом став, а за те, що фейлетони писати почав, – усе ще сміючись, сказав Бадюк, та, помітивши, що Наталя насупилася, додав уже серйозно: – Ви не ображайтеся на нього, Наталю Сергіївно. За цього фейлетона він од мене дістав не менше ніж ви на оперативній нараді. А взагалі Женя непоганий хлопець; до того ж дуже здібний. Правда, запальний, упертий.

– У нього багато спільного з однією моєю знайомою, – всміхнувся Лежнєв.