«Привид» не може втекти

Два тижні ми в складі групи сприяння ганялися за бандитами Гнучича-Мозгового – вбивцями наших товаришів. Зіткнулися з ними на п’ятнадцятий день, коли дістали наказ повертатися. Нас було шестеро: я, Атос, д’Артаньян і троє чекістів; а бандитів – удвічі більше. І якби не Атос, я б не сидів тепер із вами. Ми зіткнулися з бандитами в Лисичанському урочищі випадково і буквально віч-на-віч. Врятувати нас могли тільки витримка, швидкість. Ці якості мав, певно, тільки Атос. Він вистрелив перший. Я ніколи – ні доти, ні потім – не бачив і не чув, щоб залпом із мисливської двостволки вбивали одразу двох. А він убив. І вбив самого Гнучича – верховоду городенківських куркулів та його помічника – осавула Мозгового. А через місяць Атос прийшов у міськком комсомолу і поклав на стіл секретаря свій квиток. «Знайшовся мій батько, – сказав він так, ніби йшлося про якусь дрібничку. – Він живе в Берліні і є підданим німецької держави. Я їду до батька. Чому? Та хоча б тому, що я німець, як і мій батько». Це теж була правда… Через десять років він знову з’явився в місті мого дитинства. На ньому був зловісний чорний мундир із свастикою, есесівські блискавки в одній петлиці, плетені квадрати штурмбанфюрера[3] – в другій. На сосновському вокзалі гестапівці, що зустрічали його, вишикували почесну варту. І це теж була правда…

Бадюк замовк. Потім наповнив чарки вином.

– Давайте вип’ємо, але без тосту – кожен за своє.

Лежнєв випив, закурив сигарету, встав, підійшов до вікна.

– Ви бачилися з Атосом? – спитав він Бадюка. – Адже в період окупації ви лишалися в Сосновському.

– Не зовсім так, – усміхнувся Бадюк. – Коли почалася війна, я був на зборах запасників. Двадцять третього червня нас кинули в бій північніше Луцька, а через два дні мене поранило. Тільки чудом не попав у полон. Товариші лишили мене непритомного під опікою старого поромника. Поки відлежувався в нього, гітлерівці дійшли до Києва. До Сосновського я добрався наприкінці вересня сорок першого, коли вони тут уже господарювали, як хотіли. З підпільниками зв’язався аж у листопаді, хоча намагався зробити це одразу. Але товариші спершу придивлялися до мене, перевіряли. Це й зрозуміло…

– Ви не відповіли на запитання, – різко, як здалося Наталі, сказав Лежнєв. – Зустрічалися ви чи не зустрічалися з Атосом в Сосновському під час окупації?

– У місті не зустрічався, – похитав головою Бадюк. – Бачив його разів зо два здалеку, – обставини складалися так, що підійти ближче не можна було. Зустрілися ми в іншому місці -в добре знайомому нам обом Лисичанському урочищі, де пан штурмбанфюрер полював на качок. З ним була охорона – п’ять автоматників. Нас було удвоє менше, і озброєні ми були гірше… Символічний збіг, чи не правда?

– Хто ж вистрелив перший? – не витримала Наталя.

Бадюк невесело всміхнувся, покрутив у руках чарку, потім поставив її на стіл ніжкою догори.

– Перший вистрелив я.

Лежнєв необережно зачепив і перекинув стілець.

– Вибачте, – знітився він, підіймаючи стілець.

– Що? – відірвався од своїх невеселих спогадів Бадюк. – Ет, пусте.

– А що сталося з вашим першим коханням, Ігоре Семеновичу? – з’явившись у дверях, спитав Євген Горін.

Очевидно, він усе чув – двері на кухню були відчинені.

– Кого ти маєш на увазі?

– Баронесу Рененкампф, певна річ.

– Пані Бонасьє? – всміхнувся Бадюк. – Втекла з гітлерівцями. Але чого ти думаєш, що я був у неї закоханий?

– Певно, вона була гарненька, – сказав Євген. – Перед поганими не схиляються, а вона зуміла завоювати серця чи принаймні симпатії чотирьох мушкетерів одразу.

– Так, вона була вродлива, – погодився Бадюк. – Але мені не подобалась її манірність, а її забаганки просто дратували. Потім я, мабуть, інстинктивно вгадував пороки, які дрімали в ній, – додав він.

– Пороки? – перепитав Лежнєв.

– Назвіть це як завгодно. Ще до війни вона змінила чотирьох чоловіків. Останньою її жертвою, пам’ятаю, був Михайло Юзефович Савицький, завідуючий райземвідділом.

– Батько Костянтина Михайловича? – вихопилося в Наталії.

– Костянтина Михайловича? – спочатку не зрозумів Бадюк. – А, Кості Савицького? Так, його батько.

– А що робила Гімпель-Рененкампф під час окупації? – спитав Євген Горін.

– Те саме, що й до окупації, – міняла чоловіків. Згодом, за деякими даними, зв’язалася з гітлерівською розвідкою: вербувала дівчат у школу абверу. Цікаво відзначити, що сосновські абверівці робили ставку на агентів із жінок. Агенток закидали до партизанів і в частини Червоної Армії.

– Як, по-вашому, – несподівано спитала Наталя, – «Привид» міг бути жінкою?

Бадюк здивовано поглянув на неї, потім розвів руками:

– Важко сказати. Хоча це не виключено.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Обер-лейтенант Зінгер, мабуть, сподобався полковникові, а певніше, той просто сподівався гульнути за чужий рахунок. Як би там не було, щойно Лежнєв увійшов до офіцерського залу, полковник одразу підбіг до нього.