«Привид» не може втекти

– У нього був документ на ім’я Мельникова Віктора Савелійовича. В нашому місті він побував вісімнадцятого червня. Всіх, хто бачив цю людину, просимо повідомити в обласне управління держбезпеки. Повторюю, ця людина – державний злочинець…

Кому спало на думку показувати фото Енкеля-Мельникова? Адже «Привида», з котрим Енкель, судячи з усього, зустрічався, таке оголошення неодмінно сполохає… Наталя хотіла одразу ж зателефонувати Лежнєву, та подумала, що зробленого вже не виправиш, тож нема чого колошкати людину.

Уранці вона прийшла в прокуратуру трохи раніше, сподіваючись побалакати з Лежнєвим до початку робочого дня. Однак у Лежнєва вже сиділи відвідувачі. Наталя привіталась і хотіла піти, проте Лежнєв затримав її:

– Заждіть, Наталю Сергіївно, ви мені потрібні. – Він показав їй на вільний стілець.

Напроти Лежнєва сиділо двоє: один – статечний, опасистий, в окулярах; другий – молодший, сухорлявий, у синій робочій куртці, з його нагрудної кишені виглядала ціла батарея автоматичних ручок.

– Власне, будівництво почалося в кінці квітня, – продовжуючи перервану розмову, сказав чоловік в окулярах. – А в січні-березні було перебудовано старе приміщення.

– Старе приміщення – уціліла частина замку? – спитав Лежнєв.

– Його західне крило. Хоча запевняти не можу. Судячи з фундаментів, що лишилися, на цій території, крім будинку самого замку, були й інші капітальні споруди. Більшість із них зруйновано ще під час війни. У 1945 роді відбудовано тільки це, – він присунув до Лежнєва якийсь план, тицьнув у нього пальцем.

– А як був розташований головний корпус замку відносно цієї будівлі? – роздивляючись план, спитав Лежнєв.

– Признатися, не цікавився, – стенув плечима чоловік в окулярах. – Для підв’язки типового проекту мала значення тільки оця частина території, – він показав по плану, – Старих фундаментів тут немає.

– Зате ми наштовхнулися на них, коли прокладали інженерні комунікації, – втрутився чоловік у синій куртці, очевидно виконроб. – Такі фундаменти, що гарматою не проб’єш. І досі мучимося. В одному місці на підземний бункер наткнулися: стіни муровані, опори і перекриття – _залізобетонні, і все це зруйновано, засипано землею.

– Що за бункер? – поцікавився Лежнєв.

– А бог його знає! – розвів руками виконроб. – Одні кажуть – арсенал був; другі – винарня; археологи шукали там якісь плити з написами.

– Археологи? – перепитав Лежнєв.

– Тільки-но ми почали роботи, приїхали археологи, цікавилися цим бункером. Навіть підрядили моїх хлопців в неурочний час завал розкопувати. Та де там! Через завал так і не пробилися.

– Звідки археологи? – поцікавився Лежнєв.

– З експедиції. Старший у них чи то Димов, чи Дьомін, – точно не пам’ятаю. Високий такий, сивий.

Лежнєв і Наталя перезирнулися.

– Згадайте, будь ласка, коли приїхали археологи на будівельний майданчик? – спитав Лежнєв.

– Наприкінці квітня. Одразу ж після того, як ми почали прокладати траншеї.

– Зрозуміло, – кивнув Лежнєв і, знову кинувши погляд на план, звернувся до проектувальника – Товаришу Щур, ви не цікавилися планом старих будівель Мисливського замку?

– Нам цей план був ні до чого, – сказав проектувальник і, скоса глянувши на виконроба, додав – Та й де його було взяти?

– В обласному архіві, що міститься поруч із вашою конторою, – в’їв його виконроб.

– Про який архів ви кажете, Леоніде Петровичу? – сплеснув руками проектувальник. – Мисливський замок будували в кінці минулого століття. Відтоді по цій землі прокотилося три війни, а війни не щадять архівів.

– Що ж, спасибі, товариші, – перервав суперечку Лежнєв. – За тиждень-два ми вас ще раз потурбуємо. А тепер не буду затримувати.

Щойно будівельники вийшли, Наталя розповіла Лежнєву про вечірню телепередачу.

– Даруйте, Василю Тимофійовичу, але що ж це виходить? Одна рука не знає, що робить друга.

– Про цю передачу я знаю.

– Та це ж непродумано, – обурювалась Наталя. – Винник навіть не порадився…

– Що з воза впало, те пропало, – неждано всміхнувся Лежнєв.

– Так же можна сполохати злочинця!

– Сполохати? – перепитав Лежнєв. – Мабуть, можна й сполохати.

Наталя здивовано глянула на нього. Невже він не надає значення цьому оголошенню? А може, щось приховує?

– О дванадцятій тридцять – нарада бригади, – здавалося, не помічаючи Наталиного здивування, сказав Лежнєв. – Буде присутнє місцеве начальство. До того я прошу вас, Наталю Сергіївно, побувати в обласному архіві, та, мабуть, і в головного архітектора. Спробуйте знайти план Мисливського замку. Може ж таке бути, що, незважаючи на три війни, цей документ уцілів. Беріть машину і їдьте. Але о пів на першу неодмінно повертайтеся.

В обласному архіві Наталя пробула близько двох годин. Співробітники архіву при ній переглянули десятки реєстрів, але плану Мисливського замку не знайшли. У головного архітектора Наталі теж не пощастило.