«Привид» не може втекти

На високому пеньку сидів чоловік у військовому кітелі без знаків розрізнення. Поклавши на коліно офіцерський планшет, він щось писав. Поруч навпочіпки сидів той самий юнак, який учора так доречно підоспів до переправи – начальник розвідки загону Сміливий. Помітивши Лежнєва, Сміливий щось сказав чоловікові в кітелі, той підвів голову, і Лежнєв побачив глибоко посаджені очі, шрам на випуклому чолі, акуратно підстрижені вуса. Вдосвіта, коли Сміливий привів їх у загін, Дробота на місці не було, і тепер Лежнєв зацікавлено розглядав його.

– Схожий? – перехоплюючи його погляд і ховаючи у вусах усмішку, спитав Дробот.

– На кого? – не зрозумів Лежнєв.

– Ви мене роздивляєтеся, наче звіряєте оригінал з даними словесного портрета.

Розмовляли вони довго. Спершу розповідав Дробот. Становище в районі було складне. У лісі блукали бандити. Називаючи себе партизанами, вони вбивали, грабували, влаштовували прилюдні розправи над «зрадниками», причому їхніми жертвами щоразу були люди, яких найбільше поважали: колгоспні активісти, сільські інтелігенти, сім’ї комуністів та військовослужбовців Червоної Армії. Не милували вони ні дітей, ні жінок. Німці вдавали, що борються з бандитами, навіть іноді зав’язували з ними перестрілки, проте бандити завжди вислизали безкарно. Зате після кожного їхнього наскоку по гарячих слідах приїжджали численні німецькі кореспонденти, кінорепортери, експерти. Вони старанно фіксували сліди звірячих розправ, у яких, певна річ, звинувачували комуністів. Свої висновки, репортажі, звіти негайно публікували. Робилося це з розмахом, за допомогою не тільки місцевої, але й центральної гітлерівської преси, радіо, кіно. І треба визнати, що ця пропаганда подекуди мала успіх – люди Дробота не раз уже натикалися на глуху стіну недовір’я, настороженості, а подекуди навіть неприхованої ворожості.

– Тутешнє гестапо ще не таке робить, – скориставшись із паузи, встряв у розмову Сміливий. – Кілька днів тому мої розвідники привели двох дівчат. Знайшли їх у лісі – були прив’язані до дерев. Поліцаї нібито придумали їм таку кару. Ми обурювалися, жаліли дівчат. А вони справжні красуні. Задивилися ми на них і не помітили, як ці «нещасниці» вивели з ладу рацію і мало не знищили боєзапас загону.

– Їх затримали?

– Одну затримали, а друга втекла.

Лежнєв розповів історію приземлення своєї групи і все, що сталося потім. Про Ольгу Мозгову розповів детально; про своє перебування в Мисливському замку – коротко; про Оскара згадав мельки, розуміючи, що не має права говорити про це. Він навіть не знає справжнього імені Оскарового, а на пропозицію Сміливого визволити провідника групи із замку відповів ухильно, перевівши розмову на сам замок та офіцерський санаторій.

– З цим санаторієм треба як слід розібратися, – сказав Дробот. – Дівчина-агент, котру ми затримали і котра зі своєю напарницею завдала нам немало клопоту, призналася, що була в санаторії покоївкою, там її і завербували.

Надвечір Ян Манукайтіс прийняв дві радіограми: одну – для Дробота із Штабу партизанського руху, а другу – з Управління контррозвідки, для Лежнєва.

Лишаючи без змін раніше поставлене перед групою завдання, комісар держбезпеки Шкрабатов наказував Лежнєву допомогти Дроботові знешкодити гітлерівську агентуру, яка пролізла в сосновсько-русанівське підпілля. Про Оскара, якого в радіограмі називали Провідником, було сказано, що йому подадуть потрібну допомогу. Групі підтримувати з ним зв’язки забороняли. Під кінець Шкрабатов дякував за виявлену мужність і повідомляв, що всіх буде представлено до урядових нагород.

Прочитавши радіограму Лежнєв подумав, що йому навряд чи пощастить іще раз зустрітися з Оскаром – цією дивовижною людиною, доля якої лишилася для нього загадкою.

З подій тих днів Лежнєв пам'ятав, як вони з Дроботом і Сміливим у супроводі партизанських розвідників – кремезних, відчайдушно хоробрих хлопців, котрих у загоні, з легкої руки їхнього ватажка, називали «мушкетерами», увійшли вдосвіта в невеличке село Дубляни.

Незважаючи на ранній час, на майдані перед церквою зібралися всі мешканці села. Ридання заглушували прокляття, плач дітей зливався з гнівними голосами дідів – біля церковної огорожі лежали трупи жінок і підлітків. Напередодні в селі побувала банда. Бандити розстріляли шість чоловік, спалили три хати, вимели засіки. Відібране у селян збіжжя, яке не змогли забрати з собою, звалили в силосну яму, облили гасом і підпалили. Все це робили «від імені і за дорученням карних органів Радянської влади», оскільки селяни нібито активно співробітничали з окупантами. Провокаційний характер цієї заяви не викликав сумнівів ні в Лежнєва, ні в Дробота. Старосту і єдиного в селі поліцая хтось заздалегідь попередив, і вони із своїми сім’ями сховалися на сусідньому хуторі; їхнє майно і хати не чіпали.

Бандити розклеїли листівки, демагогічні заклики яких були пересипаю лайкою і погрозами. Листівки були віддруковані на машинці. Внизу стояв підпис командира партизанського загону Бородатого.