«Привид» не може втекти

Бородатий шпетить «підбурювачів», «анархістів», «наклепників»; репетує про залізну дисципліну, про «гнилих інтелігентів», котрі начебто підривають цю дисципліну; згадує про якусь нібито викриту змову, секретну шифровку Центру; про гітлерівських лакуз. Здається, він сам вірить у те, що каже.

– Я командир загону! – надривається Бородатий. – Я привів вас сюди, переслідуваних, знесилених, без зброї. Із жменьки деморалізованих утікачів я створив грізне бойове з’єднання, яке вселяє жах у чорні душі окупантів та їхніх прихвоснів! За мою голову гестапо призначило п’ятдесят тисяч марок. Бачу, хтось хоче заробити! Не вийде! Мені не шкода свого життя, та поки воно потрібне вам, я буду нещадний до зрадників! Я сам покараю їх у вашій присутності!..

Із заростів шелюги чути пугукання сови. Лежнєв смикає за руку Дробота.

– Я чув, – тихо каже той, але не рушає з місця.

Бородатий ступає крок уперед.

– Зараз я судитиму негідників! – вигукує він, театральним жестом показуючи на зв’язаних комуністів.

– А хто тобі дав право судити їх? – запитує хтось із партизанів.

– Хто дав мені право?! Народ, котрий стогне у фашистському ярмі! Радянська влада!! Партія!!!

– Яка партія, яка влада дали вам це право, Савицький?! – голосно, але спокійно запитує Дробот.

Партизани, що стояли попереду, розступаються. Слідом за Дроботом іде Лежнєв. Не виймаючи руки з кишені, свердлить поглядом кожного, хто стоїть біля штабного зрубу.

Він бачить, як рвонув маузер Бородатий, але так і не вийняв з кобури – вкляк, упізнавши Дробота. Він бачить, як слідом за Бородатим хапаються за зброю його прибічники – усі, крім Вукаловича і гарненької шатенки.

Лежнєв відчував: за його спиною теж піднято зброю – гвинтівки, пістолети. Проте він знає: праворуч у шелюзі «мушкетери», а ліворуч, у колючих кущах ожини, – взвод автоматників. Вони вже взяли на приціл усіх, що стоять біля зрубу.

– Мене і мій загін послав сюди Штаб партизанського руху, – каже Дробот.

Від ганочка до нього кинулася гарненька шатенка.

– Григорію Сидоровичу! Товаришу Дробот!

По шеренгах прокотилося приглушене:

– Дробот… Дробот…

Вукалович зникає за спинами караульних. Наступної миті один із них підводить ствол автомата. Лежнєв вихоплює парабелум, але його випереджає партизан: бахкає гвинтівочний постріл і караульний падає.

– Не стріляти! – підвищує голос Дробот. – Провокаторам пощади не буде! Всім біля будинку опустити зброю.

– А чому це тільки біля будинку? – буряковіє Бородатий. Він уже оговтався, і його очі знову насочуються люттю.

– Тому, що серед ваших поплічників, Савицький, є бандити, на руках яких кров жінок і дітей.

Дробот зумисне не називає командира загону партизанським ім’ям, тим самим немовби розвінчуючи його.

– Брехня!! – горлає Савицький. – Це наклеп!

– Якщо це наклеп, я за нього відповім. – Дробот обертається назад, подає знак. Партизани пропускають уперед згорбленого діда. Старий не роззирається, не вдивляється, в людей, що стоять біля зрубу. Він іде до конвоїрів, не зводячи з них очей. І люди завмирають. У цю мить ніхто, крім Лежнєва і Дробота, не помічає, як праворуч і ліворуч із заростів виходять «мушкетери».

Старий підступає до конвоїрів, і ті починають задкувати, накостричуючись стволами автоматів. Та слідом за старим на них уже суне партизанська маса. До неї приєднується багато й тих, котрі ще кілька хвилин тому стояли пліч-о-пліч з конвоїрами. І раптом сталося непередбачене: з ганочка, вихопивши маузер, стрибає Савицький, чортом підскакує до конвоїрів, люто сичить їм в обличчя:

– Кинь зброю! Перестріляю, як собак!

Конвоїри, притиснуті до стіни, кидають автомати. Старий підходить до них упритул.

– Цей… Цей… Цей і оцей…

Лежнєв вчасно вибиває з рук Савицького маузер. Партизани обеззброюють конвоїрів, а заодно й інших бандитів з групи Вукаловича. Поки Дробот і визволений комісар загону втихомирюють партизанів, Лежнєв, Сміливий та «мушкетери» кидаються шукати Вукаловича. Лишивши Сміливого з його хлопцями прочісувати зарості, Лежнєв повертається. до зрубу, щоб забрати штабну документацію, шифр, радіограми. Але на майдані його зупиняє чийсь зойк. Він оглядається і бачить озброєного кремезного хлопця, який тримає за комір чоловіка в мокрому одязі. Той кричить услід партизанові в полатаному німецькому кітелі й брезентових штанях, котрий тікає од них:

– Семенов, не тікай! Він мене вб’є! Ти ж знаєш: він на мене зуб має.

– Усі ми на тебе зуб маємо, – не зупиняючись, кидав через плече партизан у полатаному кітелі.

– Семенов!! Не маєш права лишати мене напризволяще.

Помітивши Лежнєва, він зробив спробу вирватися.

– Громадянине начальник! Громадянине начальник! Вислухайте мене!

Лежнєв підходить.

– Хто такий?

– Я командир взводу зв’язку Нетреба, а цей, – парубок гидливо поглянув на затриманого, – Цибочкін, радист. Перший дружок і помічник Вукаловича. Хотів утекти.

– Громадянине начальник! – канючить Цибочкін. – Накажіть відпустити мене! Я… Я все розповім! Тільки звеліть йому піти. Він на мене затаїв зло. Уб’є! Він уже погрожував.