«Привид» не може втекти

Радист бризкає слиною, не доказує слова, рветься з рук Нетреби, з переляку вибалушує очі; на нього гидко дивитися.

– Я багато знаю, – хрипить він. – Ви тих дівок, котрих ми в загін наче врятованих од розстрілу привели, поколошкайте. Вони справжні гадюки: агентки, есесівки…

– Брешеш, негіднику, – каже Нетреба. – Кіра не есесівка!

– Есесівка, есесівка, – торочить Цибочкін. – Така сама шльондра, як і інші.

– Не смій! – перехоплює Лежнєв занесений кулак Нетреби.

– Бачите, бачите! – хрипить Цибочкін. – Він через неї на мене зло має. А я її й пальцем не зачепив – потрібні мені покидьки начальства!

– Одведіть! – наказує Лежнєв.

– Я позивні і шифри знаю, якими Вукалович для зв’язку з німцями користувався, – не вгаває радист. – Напам’ять знаю. Ось тільки вранці зв’язувався з ними.

– Для чого зв’язувався?

– Вукалович допомогу в німців просив: боявся, що самі не впораємося. Німці обіцяли прислати наприкінці дня цілий батальйон.

– О котрій годині?

– Після вісімнадцятої. Сигнал – дві зелені ракети.

– З якого боку вони мають підійти?

– Од Кущівської галявини.

– Все?

– Про це все. Але я ще багато чого знаю.

– Бреше він, товаришу начальнику, – втручається Нетреба. – Не слухайте його.

– Я правду кажу! Забожуся! Це він зумисне охаює мене – боїться, що я про Юрку розповів. А я й розповім! Тільки ви, громадянине начальник, мене з ним не залишайте.

– Конвоїр вас не зачепить, – обриває його Лежнєв, – Ідіть, побалакаємо потім.

Лежнєв не хоче показати, що поквапливі зізнання Цибочкіна дуже важливі. Негайно треба доповісти Дроботу.

Та побалакати потім Лежнєву з Цибочкіним не пощастило. Ще не дійшовши до штабного зрубу, він почув постріл. Оглянувся. Під сосною, уткнувшись обличчям у розлаписте коріння, лежав мертвий радист.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Надвечір Лежнєв заїхав в обласне Управління КДБ до Кулінича і від нього викликав Москву. Генерала Олійника на місці не було, Лежнєва з’єднали з його заступником. Лежнєв попросив спішно взяти матеріали, які стосуються абвер-частини 115, а також розшукати фонограму регіональної наради керівників абвер-частин і команд, яка відбулася в Сосновському влітку 1943 року.

– Така фонограма повинна бути у військових розвідників. Надішліть її мені в Сосновське.

– Постараємося, – сказав заступник. – Сподівайсь, військові розвідники нам не відмовлять. Трохи важче з другим проханням, Василю Тимофійовичу. Я вже дзвонив полковникові Куліничу – виліт сосновської туристської групи можна затримати тільки до сімнадцятого серпня. Ми й так ламаємо графік «Інтуристу».

– Зрозуміло, – сказав Лежнєв і поглянув на настільний календар, – лишилося десять днів. Небагато. Але нічого не вдієш – доведеться вкладатись у цей термін.

У прокуратурі Лежнєв ще застав Супрун. Вона переглядала якісь змережані цифрами відомості. Це заняття так захопило її, що вона ледь кивнула Лежнєву. Та вже за п’ять хвилин підвела голову.

– Зарилася, – немовби вибачаючись, мовила. – Це відомості про реалізацію ефіру сосновськими аптеками в червні. Місяць тому ми з Кравчуком почали цю справу, але не закінчили. І ось тепер маємо повну картину. Ефір відпускають виключно по рецептах чи заявках лікувальних закладів. Причому лікувальним закладам ефір, як і інші ліки, відпускають по безготівковому розрахунку. Але дев’ятнадцятого червня четверта аптека відпустила два літри ефіру за готівку. Я зажадала заявку. Ось погляньте.

Наталя подала Лежнєву документ. Це була не заявка – лист з проханням відпустити для потреб лабораторії хіміко-технологічного інституту два літри етилового ефіру. Листа підписав проректор.

– Підпис справжній? – спитав Лежнєв.

– Справжній. Я вже розмовляла з проректором. Як підписав листа, не пам’ятає, певен, що його підсунули з іншими документами. Етиловий ефір, як і інші хімікати, інститутські лабораторії за готівку не купують. А в червні лабораторії взагалі ефір не був потрібен.

– Так, це шахрайство Палія, – погодився Лежнєв і одразу спитав: – Не пам’ятаєте, на чому ви припинили перевірку аптек місяць тому?

– Саме на четвертій аптеці, – чомусь усміхнулась Наталя. – Увечері почали перевіряти, але не закінчили. А вранці наступного дня Дубовий одібрав у мене справу.

– Мабуть, збіг такий, – сказав Лежнєв. Він не хотів настроювати Супрун проти Дубового. Навряд чи Дубовий зробив це з якимось таємним наміром. Певно, йому подали цю історію під якимось легкотравним соусом. І він проковтнув той соус, не задумуючись…

Супрун хотіла ще працювати, та Лежнєв відіслав її додому.

– Ідіть, ідіть.

– Кравчук просив повідомити, коли ви приїдете, – сказала Наталя, прибираючи свій стіл.

– Я подзвоню йому…

Ірина Дмитрівна відчинила Наталі двері і якось збентежено подивилася на доньку.

– Тебе ждуть, – сказала вона багатозначно.

Наталя зазирнула в кімнату і побачила Савицького. Досі він не наважувався приходити до неї, коли знав, що Ірина Дмитрівна дома. Наталі стало ніяково перед матір’ю, і вона спробувала трохи згладити безцеремонність свого знайомого.

– Доброго здоров’я, Костянтине Михайловичу, – мовила з награною люб’язністю. – Мамо, ти знайома?