«Привид» не може втекти

– Проясниться, якщо допит робитиме Супрун, – додав Лежнєв.

– Сподіваюся, ви попередите Наталію Сергіївну, – сказав Романенко.

– Я не хотів би цього робити, – зізнався Лежнєв. – По-перше, ми не знаємо, якого коника викине Анісімова. До того ж Супрун, хоча й здібний слідчий, навряд чи зможе «переграти» таку досвідчену злочинницю.

– Боїтеся, що Анісімова раніше, ніж треба, здогадається про марність своїх спроб?

– Відверто кажучи, боюсь.

– Але з якої речі Супрун повинна тіпати свої нерви? Їй і так дісталося за останні півтора місяця. А тут ще сьогоднішня історія! Завтра – ще одна: допит Анісімової. Теч недовго й занедужати!

– Супрун – не Пєтухова, – заперечив Лежнєв, – в істерику не впаде.

– Чи не надто багато ви од неї вимагаєте?

– Вона сама від себе багато вимагає і ображатися на нас не буде…

Тим часом на садовій лаві біля газетного кіоска тривала розмова, яка мала для Супрун неабияке значення.

– У Кості було невеселе дитинство, – вів Бадюк. – Він рано лишився без матері, рідко бачився з батьком. Знаєте, тоді було заведено «горіти» на роботі з ранку до вечора, а Михайло Юзефович до всього був ще й районний землевпорядник, місяцями гасав по селах. Виховувала Костю тітка – старша сестра Михайла Юзефовича, жінка з дивацтвами, стара діва. Кості було десять років, коли батько одружився з Адою Рененкампф. Про цю жінку я вже розповідав, і мою думку про неї ви знаєте. Та слід віддати їй належне – до Кості вона ставилася непогано. Думаю, Ада навіть полюбила його – своїх дітей у неї не було. Пам’ятаю, в грудні сорок другого року – я тоді за дорученням підпільної групи працював на біржі праці – ми випадково зустрілися з нею біля міської поліції. У неї було заплакане обличчя. Вона зупинила мене, що само по собі знаменно – працюючи з гітлерівцями, Ада не помічала колишніх знайомих. Схлипуючи, розповіла, що Костю арештували. У цей час до нас підійшов німецький майор. Не звертаючи на мене уваги, він сказав Аді, що нічого не вийшло – гестапівці не хочуть віддавати хлопчика на поруки. Я зрозумів, що мова йшла про Костю. Ада вилаялась на адресу гестапо і, не попрощавшись зі мною, пішла з майором.

Бадюк на мить замовк, потім попросив у Наталі цигарку.

– Я слухаю вас, Ігоре Семеновичу, – нетерпляче сказала Наталя, тільки-но він прикурив.

– Не знаю, чи маю я право розповідати вам те, що розповідаю. Костя для мене близька людина.

– Для мене теж, – сказала Наталя.

– Невже він ніколи не розповідав вам про себе?

– Дуже мало і неохоче. Я знаю тільки, що його колишня дружина – артистка – втекла од нього з якимсь співаком-гастролером.

– Нікчемна, пащекувата жіночка, – кивнув головою Бадюк. – Один час вони наймали в мене кімнату. Заради Кості її терпів. Він з нею і одружився з відчаю. Бувають випадки, коли одружуються, як горілки напиваються, – щоб забути своє горе.

– Яке горе?

– Було в нього до того невдале, можна сказати, трагічне кохання.

– Я нічого не знаю про це.

– Я теж більше чув од інших… Уявіть собі п’ятнадцятирічного хлопчину і дуже гарну дев’ятнадцятилітню дівчину. Що могло бути між ними? Юнацьке несамовите кохання з одного боку і поблажлива дружба з другого? Але то був суворий, безжальний час – підлітки на очах ставали дорослими… Гестапівці схопили їх на конспіративній квартирі. Ви ж знаєте, що Костя був зв’язковим міського підпілля?

– Ні, він не казав мені…

– А вона – перекладачка в німецькій комендатурі; через неї ми діставали бланки документів. Костю, її та багатьох інших підпільників виказав провокатор.

– «Привид»?