Одного разу Ірину Дмитрівну викликали до начальниці санаторію фрау Рененкампф.
– Підеш працювати в лазарет? Там звільнилося місце позаштатного фельдшера, – запропонувала начальниця.
– Я подумаю.
Фрау Рененкампф здивовано звела брови.
– Що ж, подумай.
Думали всі табірниці і нарешті сказали:
– Давай згоду. Все-таки своїх лікуватимеш. Та й вискочити звідти легше.
Так Ірина Дмитрівна почала працювати в лазареті офіцерського санаторію. В обов’язки позаштатного фельдшера входило констатування смерті дівчат із карантину і «допоміжного персоналу». За півтора місяця роботи Ірині Дмитрівні не раз довелося писати такі висновки. Одного разу вона відмовилася підписати довідку про смерть дівчини – там писалося, що дівчина загинула внаслідок нещасливого випадку, а насправді у неї було кулеве поранення.
– Не будьте вперті, мертвій ви не допоможете, живим – тим більше. На фронті гинуть мільйони, і нікого не цікавить, од чого помер той чи інший – від осколка снаряда чи від дизентерії. Від медиків вимагають тепер одне: вміти відрізнити живого од мертвого, – вмовляв Ірину Дмитрівну старший лікар Фюмен.
Та Ірина Дмитрівна стояла на своєму, і Фюмену довелося дописати: «Необережне поводження із зброєю». Це здалося Ірині Дмитрівні дивним: звідки в дівчини з «допоміжного персоналу» зброя? Але довідку вона підписала.
Якось під час медогляду одна дівчина – в реєстраційній картонці вона значилась під ім’ям Лота – шепнула:
– Не підписуйте довідки, не оглянувши трупа.
Те, що Ірина Дмитрівна підписувала такі довідки, мало хто знав. А Лота якось довідалася про це. На другий день начальник охорони санаторію приніс у лазарет одразу три довідки.
– Підпишіть, – сказав він Ірині Дмитрівні. – Їх уже поховали. Групова втеча. Охорона застосувала зброю.
Те, що сказав начальник охорони, скидалося на правду, але Ірина Дмитрівна, пригадавши осторогу Лоти, відмовилась підписувати. Довідки підписав лікар Фюмен: підписав не читаючи.
Ввечері до лазарету прийшла Лота. Вона порізала палець. Рана була глибока, й Ірині Дмитрівні довелося накласти скобки.
– Вам приносили довідки? – спитала Лота.
– Так.
– Скільки?
– Три.
– Правильно. Не підписали?
– Їх підписав Фюмен.
– Падлюки! Ах, які падлюки, – вилаялась Лота. – У цьому клятому замку не тільки вбивають і гвалтують; тут торгують людьми. Ті три дівчини живі. Їх продали. Минулої ночі повезли на аеродром. У замку час од часу з’являється якийсь пан Трібо, середнього віку, в цивільному. Запам’ятаєте?
– Пан Трібо?
– Гладкий, невисокий на зріст, рідке волосся, часто сміється. Запам’ятаєте?
– Навіщо?
– Він купляє і вивозить звідси дівчат.
– Це, ви вважаєте, найстрашніше з того, що тут відбувається? – посміхнулась Ірина Дмитрівна.
– Але ж зрозумійте, в них забирають останнє: ім’я, право називатися людиною!
– А ми з вами можемо називатися людьми? – підійшла впритул до неї Ірина Дмитрівна.
– Можемо, – витримавши її погляд, сказала Лота. – Те, що з нами сталося, не провина – наше горе. Це різні речі. Не плутайте їх.
– Та ви самі, по-моєму, плутаєте їх, – різко сказала Ірина Дмитрівна.
– Ні. Бути тільки впертою і безвилазно сидіти в карантині, як робили ви і ваші подруги, – це ще не геройство.
– Не розумію.
– Звідси можна вибратися двома шляхами: ногами вперед – на кладовище або підписавши ще одну заяву.
– Яку? – спитала Ірина Дмитрівна.
Лота уважно подивилася на неї, потім прошепотіла:
– Що ви згодні працювати на німецьку розвідку.
– Вам пропонували підписати таку заяву? – насторожилась Ірина Дмитрівна.
– Не пропонували і не запропонують, – посміхнулася Лота. – Я в чорному списку. Замок для мене тільки відстрочка…
Вона не сказала, від чого відстрочка, але одразу тицьнула в руку Ірині Дмитрівні папірця.
– Тут імена і прізвища деяких дівиць із тих, хто підписав другу заяву, – скоромовкою сказала Лота. – Їхні справжні імена і прізвища. Адреси їхніх батьків. Якщо вам випаде побувати в Сосновському, передайте цього папірця господареві будинку номер двадцять вісім по вулиці Московській. Скажете – від Олени.
– Навряд чи мені пощастить побувати в Сосновському, та ще самій, – дохитала головою Ірина Дмитрівна. – Моє становище ненабагато краще за ваше. Але я спробую.
– Я теж, – якось дивно мовила Лота, – і якщо у мене це вийде раніше, ніж у вас, папірець знищіть.
– А як же я дізнаюся, пощастить вам чи ні?
– Дізнаєтесь.
Ірина Дмитрівна дізналася про те наступної ночі. Вона ще не спала, коли у дворі почалася безладна стрілянина. Вимкнувши світло в комірчині, де вона жила відтоді, як почала працювати в лазареті, Ірина Дмитрівна трохи прочинила вікно і почула розлючену лайку, прокляття, крики, постріли. Потім хтось гукнув:
– Вона за будкою! Кидай гранату, а то всіх перестріляє.
За якусь мить біля замкової огради пролунав вибух. А вранці Ірина Дмитрівна підписувала довідку про смерть Олени Петлюк, яку в замку називали Лотою. Довідки про смерть двох охоронників, застрелених біля сторожової будки, підписав лікар Фюмен. Де Лота роздобула пістолет, так ніхто і не дізнався.