Промінь

Ідеальне рішення, подумала Ліза, холонучи. З погляду нашої мети, усієї нашої експедиції, пожертвувати зараз Дмитриком — оптимально. Третя дитина в родині. Ще не скоро стане батьком. Не встиг навчитися корисної професії, не має страху…

— Послухайте мене, — Ґреґ устав зі свого місця. — Ми сьогодні ухвалили головне рішення: один з нас туди піде…

— Я! — знову крикнув Дмитрик.

— Ти вже знаєш, що конкретно робити? — подивився на нього Ґреґ. — Яка на вигляд панель керування? У якій послідовності, які дії, які інструменти?

— Ти ж мені розповіси! — Дмитрик дивився на планшет у його руці.

— Так, — Ґреґ кивнув. — Я розповім… Але я, як фахівець-енергетик, повинен підготувати цей похід, — він оглянув обличчя в залі. — Щоб смерть нашого… кванта не була даремна. Я прошу день на підготовку.

— Я піду! — у голосі Дмитрика звучала вже образа.

— Добре, добре, — втомлено сказав Ґреґ. І подивився на Лізу.

Їй стало моторошно від цього погляду. Такого страху вона не пам’ятала навіть перед лицем смерті.

* * *

— Ні. Ні-ні. Ти зі мною цього не зробиш. Ні.

Він не відповідав.

У коридорі було темно, холодно й брудно. Жирний пил осідав на стінах. Ліза наздогнала Ґреґа, вчепилася в нього, зависла на ньому:

— Я тебе не відпущу!

— Там складна послідовність дій, — сказав він ледь чутно. — Потрібен фахівець.

— Фахівець потрібен екіпажу! Ти потрібен «Променю» — живим!

— Після перезапуску це не буде так важливо. Увімкнеться світло… потече чиста вода… Повітря стане, як раніше, а не ця затхла гидота. Кванти знову писатимуть вірші й картини… Народяться нові діти…

— Я, твій капітан, тобі забороняю!

— Тоді уяви як капітан: туди піде підліток… Добре, нехай хтось інший, дорослий квант. І переплутає два проводи. Загине даремно… А ми ніколи більше не зможемо перезапустити систему. У нас одна спроба.

— Ти потрібний мені!

— Тобі не потрібний боягуз, що згубив «Промінь». Я не буду собою, якщо цього не зроблю.

Лізі здалося, що вона падає. Виття вітру у вухах… Пелікани над океаном, батько на дошці, ковзає по гребеню, сміється…

Ґреґ підхопив її, коли вона осідала на підлогу:

— Лізо… Немає іншого виходу… «Промінь» не долетить, не буде Прибуття. Я кохаю тебе… але я повинен…

— Я не можу без тебе жити, і не житиму.

— Тоді все було даремно. Наші батьки… ми самі… народилися дарма, жили без мети, вмерли безславно… Лізо, я ж хотів тихенько піти… не мучити себе й тебе… чому ти здогадалася?! Цього ж не можна витримати… Дивитися на тебе таку, і нічим не допомогти. Я не можу тобі допомогти, я мушу… Я для цього жив, велика мета… сенс життя… у нас з тобою були ці три роки… спасибі тобі, промінчику… моя дівчинко… «Промінь» несе цивілізацію в інші світи… «Промінь» понад усе…

Він бурмотав і бурмотав незв’язно, і ніс її по темному холодному коридору. Тоді Ліза заплющила очі й почала вмирати, тому що у світі, де немає Ґреґа, жити неможливо. І байдуже, що буде з польотом «Променя». Вона не записувалася в екіпаж. Її ніхто не питав.

ДЕНИС

Він валявся лицем у подушку п’яту годину. А може, десяту. Він не пам’ятав, скільки минуло часу.

Постукали у двері. Потягнуло протягом. Двері грюкнули.

— Спиш?

Він не поворухнувся. Еллі зайшла, під пахвою в неї була коробка з шахами, квадрати ніжно жовтіли слоновою кісткою.

— Граєш? Ти ж розумник. Такі, як ти, переважно грають. А в мене в кімнаті саме знайшлася коробочка…

Він підняв голову:

— Я думав, ти з Марго. Її треба… морально підтримувати, і це може зробити тільки дівчинка.

— Як спритно ти розподілив обов’язки, — вона сіла на край ліжка. — Я вожуся з Марго цілий день, я розповіла їй своє життя й усі свої біди, нарешті, вона мене милостиво відпустила…

— Ти злишся на неї?

Еллі поклала перед ним коробку. Денис насилу сів; шахи нагадували йому дитинство. Бочка гіркоти, чайна ложка радості від цих спогадів.

— Так, злюся, бо я не винна в її… в тому, що з нею сталося. А заспокоювати доводиться мені, а мені це неприємно… Зіграємо?

— Утомився.

— Ой, та ну! Можна подумати, він каміння перекидав! Зіграймо, а то я подумаю, що ти боїшся програти… Боїшся, так? Дівчині програти?

Вона висипала фігури на м’яте покривало, одразу ж почала розставляти:

— Я граю чорними, треба ж дати тобі фору… Якщо ти так боїшся…

— Давай по-чесному кинемо жереб, — сказав він знехотя.

Вона миттю сховала за спиною чорного й білого пішаків. Виставила вперед кулаки:

— У якій руці?

Денис ляснув, не думаючи, по лівій. Шкіра була гладенька й тепла.

— Білі! — Еллі підморгнула йому. — Я чорними, ну тримайся…

Він зробив перший хід, Еллі відповіла. Не думаючи, як по старих нотах, Денис почав грати дебют, і Еллі відразу здогадалась, куди він хилить:

— Та ти гросмейстер? До речі, у нас перша вагітна на кораблі. Усе пройшло, як ти сказав. Тепер у них є енергія, і до того ж Герой, якому вони поклонятимуться, носитимуть квіти до пам’ятника, діти в школі вивчатимуть його біографію… Ой, а що це ти зробив?!

— Пожертвував пішака. Забирай.

Еллі кивнула. Двома пальцями зняла з дошки пішака з синьою оксамитовою основою, з маленькою голівкою над іспанським комірцем: