Промінь

Денис сліпо оглянувся. Дірява стеля висіла на уламках перекриття. Даху більше не було. У проламі виднілося небо, хворобливо-жовте, підсвічене пожежею. Двері в кімнату двійнят теліпалися на одній завісі, і мультиковий поні був ледь помітний.

Денис завив і ввірвався в дитячу; останків не було. Тільки уламки. Сміття, пил, пісок, патьоки від висохлої води. Денис кинувся вниз…

Упав на сходах, покритих клаптями килимового покриття. Скотився й сильно вдарився головою. Секунду сидів, притискаючи руки до ґулі, що росла на очах. Незнайомець стояв у нього за спиною:

— Зупинися, заспокойся й послухай мене, я скажу щось дуже важливе.

Денис вилетів надвір. Чорнота, порожнеча, безмовність. Руїни навколо. Від вулиці залишилася тільки табличка з назвою, що дивом утрималася на стовпі: «W. Beam Place».

— Де вони? Де вони всі?!

— Неправильно поставлене запитання. Де ти?

Денис сів на завалену сміттям галявину перед будинком, де раніше був газон, і вперше відчув холод. Він вискочив з дому в трусах і майці. Незнайомець сів напроти — на розкришену бетонну тумбу.

— Ти — в мене. Я купив тебе і заплатив добру ціну. Нічого дивного, правда? Ти знав, що так буде.

Денис знову торкнувся ґулі на лобі й зрозумів — так. Він знав. Думати про таке майбутнє було нестерпно, тому він цілий рік прикидався, що не вірить.

— Навіщо? — беззвучно запитав Денис.

— Що? — незнайомець приставив долоню до вуха, вдаючи глухого.

— Навіщо? — Денис витиснув з себе голос. — Навіщо я вам потрібний?

— Я не збираюся тебе з’їсти. Чи зґвалтувати, чи послати на плантації. Ти потрібний мені для однієї справи… — незнайомець раптом підморгнув. — Обговоримо умови твого повернення додому?

Ніколи ні до, ні після Дениса не проймала така радість, така надія, відчутна, як пекуче віскі, яке він куштував у житті тільки раз, та й то випадково.

— Ну от і очка заблищали, — констатував незнайомець. — Гаразд…

Він устав з бетонної тумби, простяг Денисові руку. Той був змушений подати свою. Долоня в незнайомця була крижана; він допоміг Денисові піднятися, поставив на ноги, не докладаючи зусиль:

— Мене звати дядько Роберт. Тобто мене звати не так, але ти називатимеш мене дядько Роберт. Я дам тобі завдання. Непросте. Робота триватиме тридцять днів, день на підготовку, разом тридцять один день ти працюєш на мене, а я повертаю тобі назад усе твоє життя у повному, як-то кажуть, обсязі. Ти його в такий спосіб викупляєш. Згоден?

«ПРОМІНЬ». МАКСИМ

Третю хвилю він примудрився вловити — швидко-швидко гребти руками, перемістити вагу тіла назад, схопитися на ноги і вгадати з рівновагою — і хвиля понесла його, наче офіціант коронну страву, на самому гребені, майже до берега, і Максим повалився в білу піну.

Над водою стелилися пелікани — непорушно завислі чорні тіні, обрисами схожі на птеродактилів. Прийшов косяк риби: якщо розплющити очі під водою, то можна вловити мельхіоровий сполох, блиск риб’ячих світлих боків. Пелікани кидаються носом униз, один за одним, наче серія томагавків, угвинчуються в товщу води, здіймаючи стовпи бульбашок… от, зовсім поруч. Пелікан зараз випірне й перекине рибу в повітрі, щоб ухопити зручніше, але навколо вже в’ються дрібні птахи-супутники, силуються вихопити здобич у ловця, вирвати прямо з дзьоба. Розбишакують, грабують — і при цьому верещать, як потерпілі. А пелікани мовчать.

Максим озирнувся. Секунду вирішував, чи піймати хвилю ще раз, але втома перемогла. Вибрів на берег, відстебнув шнурок на нозі, поставив дошку під дашок, до інших таких самих дощок, байдарок, човників.

Яке синє небо. Здавалося, неможливо на нього надивитись, а от диви — набридло. Висока біла хвиля… і болить спина, і таке відчуття, що старієш з космічною швидкістю. Доводиться нагадувати собі, що попереду довгий шлях, не можна розкисати, ще чимало треба зробити.

Максим підібрав червоний рушник з білого піску. Обвів поглядом пляж — той тягся на багато кілометрів, порожній, гладенький, зграї дрібних пташок накочувалися й відкочувалися услід за хвилею, їхні ноги дріботіли так швидко, наче птахи ганяли на велосипедах. Ані людини на узбережжі, а над прибоєм бризки, і обрій губиться в тумані.

Максим накинув рушник на плечі. По кісточки грузнучи в піску, покрокував до вежки з каміння й вапняку, метрів за п’ятдесят од лінії прибою. Озирнувся, ще раз окинув оком берег і обрій. Пеліканів стало більше, вони здавалися пернатим островом на воді. Прийти сюди ввечері, подивитися на захід сонця?

Клацнув магнітний замок. Максим пригнувся й зайшов у слабко освітлений тамбур. Зачинив двері.

У тамбурі було тепло й волого, і непритомно-тихо. Колись тут співали птахи, але потім їх вимкнули. Максим обтрусив ноги, щоб не розносити пісок. Обгорнув мокрі плавки рушником.

— Промінь, доступ у житловий сектор.

Звук-підтвердження.

Побігли нагору сходи-транспортер. Притримуючи рушник, він став босими ногами на сходинку. Клацнули за спиною двері тамбура. Подув у лице вітер з тонким, знайомим з юності, рідним запахом. Ліфтова шахта зараз закінчиться, і відкриється чудовий краєвид — ще секунда…