— Так, подобалася, — погодився Ларрі. — А в минулому ти була заміжня?
Ось, знову те просте всюдисуще слово. Минуле. Лише три склади, але такі всеосяжні.
— Заміжня? Ні. Ніколи. — Вона знову занервувалася. — Я справжня стара діва з учительської когорти: молодша, ніж виглядаю, та почуваюся значно старшою. Мені тридцять сім років.
Перш ніж Ларрі встиг себе зупинити, його погляд ковзнув до її волосся. Надін кивнула, ніби він дійсно щось промовив.
— Сивина передчасна, — сухо сказала вона. — Коли моїй бабусі виповнилося сорок років, волосся в неї було вже все біле. Гадаю, у мене воно протягне років на п’ять довше.
— А де ти викладала?
— У маленькій приватній школі в Піттсфілді. Не для всіх. Вкриті плющем стіни, гральний майданчик із новітнім обладнанням. Спад в економіці? До біса. Повний уперед. У шкільному гаражі стояли два «тандербьорди», три «мерседес-бенци», двійко «лінкольнів» та «крайслер-імперіал».
— Мабуть, тобі непогано жилося.
— Та отож, — сказала вона без зайвої скромності й усміхнулася. — Та зараз це вже не має значення.
Ларрі обійняв її. Надін ледь помітно здригнулася й напружилася. Плече та рука в неї були теплими.
— Краще не треба, — сказала вона.
— Не хочеш, щоб я до тебе чіплявся?
— Ні. Не хочу.
Він спантеличено прибрав руку. Як так? Вона ж хотіла, щоб він її пригорнув. Ларрі відчував хвилі бажання, що випромінює її тіло, — сигнал був доволі чітким. Вона сильно почервоніла та звернула блискучі, сповнені відчаю очі до своїх рук, що тремтіли в неї на колінах, наче два скривджені павуки. Здавалося, вона от-от заплаче.
— Надін…
(Люба, це ти?)
Вона подивилася на нього, і Ларрі побачив, що вона вже проковтнула сльози. Надін саме хотіла йому щось сказати, коли в їхньому полі зору з’явився Джо. В одній руці хлопець ніс футляр із гітарою. Вони винувато глянули на нього — так, наче він застукав їх на чомусь гарячішому за розмови.
— Пані, — сказав Джо, ніби між іншим.
— Що? — перепитав Ларрі: він не розумів, про що мова.
— Пані! — повторив хлопчик і тицьнув великим пальцем через плече.
Ларрі з Надін перезирнулися.
Раптом почувся четвертий голос — високий та здушений від надлишку емоцій. Вони підскочили так, ніби пролунав голос із неба.
— Слава Богу! Слава Богу!
Вони підвелися й побачили жінку, яка мало не бігла до них. Вона водночас і всміхалась, і плакала.
— Як я рада вас бачити, — пробелькотіла незнайомка. — Я так рада вас бачити… слава Богу…
Вона похитнулася та зомліла б, якби Ларрі вчасно її не підхопив. Він потримав ту жінку за плечі, доки в неї минулося запаморочення. На вигляд років двадцять п’ять. Вона була вдягнена в блакитні джинси та просту білу блузку. Бліде обличчя, блакитні очі не кліпають. Незнайомка дивилася на нього так, ніби намагалася переконати себе, що це не галюцинація, що ці троє дійсно існують.
— Мене звати Ларрі Андервуд, — мовив він. — А це Надін Кросс. Хлопчика звати Джо. І ми вам дуже раді.
Жінка подивилася на нього кілька секунд, тоді повільно підійшла до Надін.
— Я така щаслива… така щаслива, що зустрілася з вами. — Вона зашпортнулась, однак не впала. — О Господи милосердний, ви дійсно справжні?
— Так, — сказала Надін.
Незнайомка пригорнулася до Надін і зарюмсала. Надін обійняла її. Джо постояв на вулиці біля пікапа, тримаючи футляр із гітарою та великий палець у роті. Урешті він підійшов до Ларрі й поглянув йому в обличчя. Ларрі взяв його за руку. Вони стояли та дивилися на жінок серйозними очима. Ось так вони зустрілися з Люсі Свонн.
———
Вони розказали їй, куди прямують, що там можуть бути щонайменше двоє живих людей, і вона захотіла поїхати з ними. У крамниці спорттоварів Ларрі знайшов для неї середнього розміру наплічник, і жінки пішли до будинку Люсі, що був на околиці міста. Надін допомогла їй спакувати речі: дві зміни одягу, спідню білизну, запасну пару взуття, дощовик. І фотографії її покійного чоловіка й дочки.
Того вечора вони зупинилися в містечку під назвою Квічі, що було вже у Вермонті. Вони розпалили вогнище, сіли навколо нього, і Люсі Свонн розказала їм свою історію — вона була коротка, проста й не надто відрізнялася від того, що вони скоро почують від багатьох інших. Спершу накопичилося горе, тоді шок, і ці страждання мало не довели її до божевілля.