Читаем Протистояння. Том 1 полностью

Протистояння. Том 1

25 червня захворів її чоловік, а наступного дня — їхня дочка. Вона доглядала їх, як могла, і чекала, поки й сама зляже з хрипункою (так цю хворобу прозвали в її куточку Нової Англії). До двадцять сьомого, коли її чоловік уже впав у кому, Енфілд був практично відрізаний від навколишнього світу. Зображення в телевізорі зробилося плямистим, химерним. Люди мерли як мухи. За останній тиждень через дорожню заставу проїхало чимало вантажівок із солдатами, та армії було не до такого маленького містечка, як Енфілд, штат Нью-Гемпшир. Рано-вранці 28 червня помер її чоловік. 29-го дочці Люсі ніби трохи покращало, та ввечері її знову вхопила гарячка. Дівчинка померла близько одинадцятої. До 3 липня померли всі енфілдці — усі, крім неї та старого на ім’я Білл Деддз. Білл також був хворим, та він начебто повністю одужав. Проте вранці на День незалежності вона знайшла його на головній вулиці містечка. Він був чорний та розпухлий, як і всі решта.

— Тож я поховала Веса з дочкою й Білла також. На це в мене пішов увесь день, та тепер вони спочивають із миром. А тоді мені подумалося, що варто з’їздити до Конкорда — там батьки живуть. Але так… так і не зібралася. — Вона глянула на них благальними очима. — Я дуже завинила перед ними? Як гадаєте, вони були б іще живі?

— Ні, — мовив Ларрі. — Імунітет до цієї зарази не спадковий. Моя мати…

Він замовк і звернув очі до вогнища.

— Ми з Весом мали одружитися, — сказала Люсі. — Це сталося того літа, коли я закінчила школу. У тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертому. Мати з батьком не хотіли, щоб ми одружувалися. Вони хотіли, щоб я кудись поїхала, народила дитину та віддала її до притулку. Та я не змогла. Мати казала, що ми розлучимося. Батько казав, що Весові бракує клепки, що він так і не візьметься за розум. «Може, і так, та побачимо, як воно буде», — ось як я їм відповіла. Я хотіла ризикнути. Розумієте?

— Так, — кивнула Надін.

Вона сиділа поряд із Люсі й дивилася на неї зі щирим співчуттям.

— У нас був гарненький будиночок, і я ніколи й не підозрювала, що все так скінчиться, — сказала Люсі й чи то зітхнула, чи то схлипнула. — Ми втрьох гарно влаштувалися. Завдяки Марсі Вес став розважливішим. Весь його світ обертався навколо нашої дитини. Для нього вона…

— Не треба, — сказала Надін. — Усе це в минулому.

Знову те слово, подумалося Ларрі. Те коротке слово, лише три склади.

— Так. Усього цього не стало. Гадаю, я б оклигала. І я вже дійсно приходила до тями, коли мені почали снитися ті кошмари.

— Кошмари? — стрепенувся Ларрі.

Надін глянула на Джо. Ще секунду тому хлопчик клював носом, та тепер він витріщився на Люсі блискучими очима.

— Кошмари, страхіття, — сказала Люсі. — Не завжди однакові. Частіше за все сниться, як за мною женеться якийсь чоловік і я ніяк не можу його роздивитися, бо він весь закутаний у… ну, як її… у мантію. І він постійно ховається в тінях і підворіттях. — Вона здригнулася. — Він мене так замучив, що я боялася засинати. Та тепер я, можливо…

— Чог-г-гний чог-говік! — раптово зойкнув Джо, та так сильно й голосно, що всі аж підскочили.

Він зірвався на ноги та виставив руки, скрутивши пальці в кігті, наче мініатюрний Бела Луґоші[290].

— Чог-гний чог-говік! Кошмаги! Женеця! Женеця за мной! Лькає мене!

Джо притиснувся до Надін і задивився в темряву недовірливими очима.

Між ними зависла мовчанка.

— Це якесь божевілля, — сказав Ларрі й знову замовк.

Раптом навколишня темрява здалася дуже густою, і Люсі мала зляканий вигляд. Він змусив себе продовжити:

— Люсі, а тобі коли-небудь снилося… ну, щось про Небраску?

— Нещодавно мені наснилася стара негритянка, — мовила Люсі, — та сон був коротким. Вона сказала щось на кшталт «приходь у гості». Тоді я опинилася в Енфілді, і той… той страшний мужик знову гнався за мною. А потім я прокинулася.

Ларрі так довго дивився на неї, що вона зашарілась і опустила очі. Він поглянув на Джо.

— Джо, а тобі снилася… е-е, кукурудза? Стара бабця? Гітара?

Джо лише дивився на нього з обіймів Надін.

— Облиш його. Він іще дужче засмутиться, — сказала Надін, та збентеженою виглядала вона, а не хлопчик.

Ларрі покопирсався в думках.

— Джо, а будинок? Хижа з ґанком на домкратах?

Йому здалося, що в Джо засяяли очі.

— Ларрі, припини! — гримнула Надін.

— А гойдалка, Джо? Гойдалка з шиною?

Раптом Джо стрепенувся в руках у Надін. Він висмикнув палець із рота. Надін спробувала його втримати, та він вирвався.

— Гойдалка! — захоплено вигукнув Джо. — Гойдалка! Гойдалка!

Він відскочив від них, крутнувся на місці й показав на Надін, тоді на Ларрі.