Протистояння. Том 1

Саме тоді вона його й помітила. Він стояв позаду, у дальшому кутку, за всіма сидіннями, стояв, схрестивши руки на грудях. На ньому були джинси, денімова куртка з ґудзиками на кишенях, чорні запилюжені чоботи зі стоптаними каблуками — те взуття мало такий вигляд, наче воно подолало багато суворих, брудних миль. Його лоб світився білим гасовим вогнем, щоки радісно палали червоною кров’ю, очі горіли веселощами, немов два блакитні діаманти, — можна було подумати, що син Сатани вирішив попрацювати Крісом Крінглом[302]. Палюча посмішка відкотила губи з його зубів, перетворившись на щось подібне до звірячого вишкіру. Зуби були білими, гострими й рівними, як у тхора.

Він виставив руки вперед. Пальці скручені в кулаки, що здавалися тугими, як суччя на яблуні. Радісна, неймовірно бридка посмішка не сходила з його обличчя. З кулаків закапала кров.

Слова випарувалися з її голови. Пальці забули, як грати, — струни незгідно бренькнули наостанок і змовкли.

— Боже! Боже! — заголосила вона, та Господь відвернув від неї Своє лице.

Тоді на ноги звівся Бен Конвей — червоне обличчя горіло, маленькі свинячі очі блищали.

— Чорна курва! — заволав він. — Що на сцені робить та чорна курва?! Чорні курви не точать із повітря музику! Чорні курви не точать воду з каміння!

У відповідь залунали схвальні крики. Люди ринули вперед. Вона побачила, як її чоловік спробував вилізти на сцену. Йому зацідили кулаком по губах, і він перекинувся.

— Тягніть цих брудних єнотів до задніх рядів! — горлав Білл Арнольд.

Хтось притиснув Ребекку Фрімантл до стіни. Ще хтось, схожий на Чета Дікона, замотав Ребекку оксамитовою завісою та зв’язав золотистою мотузкою.

— Дивіться сюди! Ряджений єнот! Ряджений єнот! — кричав він.

Інші кинулися до Дікона й заходилися місити й дубасити оксамитовий згорток із жінкою.

— Мамо! — зойкнула Еббі.

Гітару вирвали з її онімілих пальців і розбили об край сцени — навсібіч полетіли друзки зі струнами.

Її здичавілі очі забігали в пошуках чорного чоловіка, що стояв у дальшому кутку, однак він запустив у роботу свою страшну машинерію і, щойно вона розкочегарилася, подався кудись.

— Мамо! — знову закричала вона.

Наступної миті її вхопили грубими руками й потягли зі сцени — ті пальці залізали під її сукню, мацали, жмакали її, щипали за сідниці. Хтось шарпнув Еббі за руку, висмикнувши її із суглоба, та притиснув долоню до чогось пружного й гарячого.

— Як тобі МІЙ віковічний камінь, га, ніґерська шльондро? — хекнув їй на вухо Бен Конвей.

Кімната вирувала. Еббі побачила, як батько намагається пробратися до обм’яклого силуету її матері, побачила, як чиясь біла рука вдарила пляшкою об спинку складаного стільця. Почувся тріск, дзенькнуло скло, а тоді зазубрену шийку пляшки, що блищала в теплому сяйві гасових ламп, тицьнули в обличчя її батька. Вона побачила, як його вирячені очі луснули, мов дві виноградини.

Вона зарепетувала, і сила того крику немов розколола кімнату, впустила темряву, і ось вона знову матінка Ебіґейл, бабця ста восьми років, застара, Господи, застара (однак хай буде воля Твоя), і вона йшла кукурудзою, таємничою кукурудзою, що пускає своє коріння не вглиб, а вшир, блукала її рядами, срібними від місячного сяйва та чорними від глибокої тіні; вона чула ніжний шелест теплого нічного вітру, живий запах молодих пагінців, знайомий із самих пелюшок (вона часто думала про те, що, певне, ця рослина найближча до всього живого: кукурудза пахне життям, його початком; о, вона поховала трьох чоловіків: Девіда Топпса, Генрі Гардесті й Нейта Брукса, — і спала вона тільки з ними, тож прийняла їх так, як і належить жінці, — впустивши їх до себе, і при цьому завжди відчувала пристрасну насолоду… «О Господи, як же мені подобається, коли нас із ним вабить одне до одного, коли ми разом у ліжку, коли він бере мене, коли він дає мені, коли він стріляє в моє нутро», — думала вона тоді, а інколи в мить екстазу їй згадувалася кукурудза, звичайна кукурудза, що коренилася вшир, та не вглиб, вона думала про плоть, про кукурудзу, і коли все було скінчено, вона лежала поряд із чоловіком, а в кімнаті стояв запах сексу — запах випущеного в неї сімені, запах її соків, що змащували його путь, і то був запах облущеної кукурудзи, м’який та солодкий — добрий запах).

Одначе вона боялася та соромилася цієї близькості з ґрунтом, літом і молодими рослинами, бо знала, що не сама. Тут був і він — двома рядами лівіше чи правіше, ішов одразу за нею або на кілька кроків попереду. Темний чоловік… Його запилюжені черевики вгризалися в плоть землі та розкидали грудки, а посмішка світилася проти ночі, наче гасова лампа.

А тоді він заговорив, уперше заговорив уголос, і вона побачила, як її рядок перекреслила його тінь, згорблена й гротескова. Той голос нагадував стогін нічного вітру, що гуляє між білими, оскопленими стеблами кукурудзи в жовтні — ніби чулася їхня мова, ніби ті старі й безплідні цурпалки торохкотіли про власну смерть. Тихий, м’який голос. Голос фатуму.