Протистояння. Том 1

Девід помер у 1913 році від грипу, що мало чим відрізнявся від оцього. 1916 року їй виповнилося тридцять чотири й вона вийшла за Генрі Гардесті, чорношкірого фермера з округу Вілер, що на північ від Полку. Він упадав за нею, як ніхто інший. Генрі був удівцем із сімома дітьми, і всі вони повиростали й роз’їхалися. Він був на сім років старший від Ебіґейл, та перш ніж наприкінці літа 1925 року його розчавило власним трактором, Генрі встиг подарувати їй двох хлопців.

Рік по тому вона вийшла за Нейта Брукса. Про це було багато балачок — о так, люди обожнюють пліткувати. Інколи їй здавалося, що вони б усе життя тільки ляси й точили б. Нейт працював на Генрі Гардесті й став їй гарним чоловіком. Можливо, не таким милим і добрим, як Девід, і точно не таким завзятим, як Генрі, та однаково гарним і практично завжди робив, як вона скаже. Коли в жінки за спиною опиняється досить багато років, її втішає, що в сім’ї останнє слово за нею.

Її шестеро хлопців наплодили їй тридцятьох двох онуків. Тридцять двоє внуків та внучок наплодили дев’яносто одну дитину (це тільки ті, про кого вона знала), і до того, як ударив супергрип, у неї було вже троє праправнуків. Якби не ті пігулки, що їх ковтають теперішні дівчата, щоб уберегтися від діточок, могло б бути й більше. Здавалося, ніби секс для них — це лише новий гральний майданчик. Ебіґейл не подобалися такі нові порядки, і їй було шкода тих дівчат, та вона ніколи не висловлювалася з цього приводу. Сказати, чи грішать вони з тими пігулками, міг тільки Господь (а не той старий лисий пердун із Рима: Ебіґейл усе життя була методисткою й страшенно пишалася, що ніколи не зналася з тими християнськими рибожерами[306]), та знала, що вони втрачають: екстаз, який настає, коли зависаєш між життям і смертю, коли віддаєш себе своєму чоловікові й Господові, коли кажеш, що звершиться воля його і Його; пік екстазу на очах Господніх, коли чоловік із жінкою знову й знову переживають гріх Адама і Єви, який обмила та освятила кров агнця.

От же ж таке…

Вона хотіла ковток води, хотіла опинитися вдома, у кріслі-гойдалці, хотіла, щоб їй дали спокій. Та вона бачила: ліворуч і десь за милю попереду на даху курника виблискує сонце. Була чверть по десятій, і, як на стару пані, вона непогано ворушилася. Зайде та проспить до вечора, коли стане прохолодніше. Гріха в цьому нема. Не в такому віці. Вона почовгала далі вздовж узбіччя. Її черевики вкривав дорожній пил.

От, у похилому віці вона мала велику рідню, і це вже щось. Були й такі, як Лінда та її нікчемний комівояжер, які наче й забули про неї, та були й такі, як Моллі, Джим, Девід і Кеті, і вони важили більше за сотню Лінд із тими комівояжерами, що ходять від дверей до дверей, намагаючись продати посуд, для готування в якому не потрібна вода. Люк, останній із її братів, віддав душу Богові в 1949-му, у вісімдесят із лишком років, а останній із її дітей, Семюел, помер у 1974-му, у сорок чотири роки. Вона пережила всіх своїх дітей, і так не мало бути, однак скидалося на те, що в Господа на неї особливі плани.

1982 року, коли матінці Ебіґейл виповнилося сто, її фото з’явилося в міській газеті Омахи, і до неї приїздив тележурналіст, щоб зробити про неї сюжет.

— Чому ви завдячуєте вашим довголіттям? — спитав той молодик, і його начебто засмутила її коротка, мало не різка відповідь:

— Богові.

Вони хотіли почути, що вона їсть бджолиний віск, не вживає свинини або підмощує щось під ноги, коли лягає спати. Однак нічого такого вона не робила, тож нащо брехати? Бог дає життя й забирає його, коли схоче.

Кеті з Девідом подарували їй телевізор, щоб вона могла подивитися на себе в новинах, і вона отримала лист від президента Рейґана; хоч і сам він не був жовторотим, голова держави привітав її з «похилим віком» і з тим, що відтоді, як у матінки Ебіґейл з’явилося право голосу, вона голосує за республіканців. Та за кого б іще вона голосувала? Рузвельт із його ватагою були комуністами. І коли їй бамкнула сотня, міська рада Гемінгфорд-Гоума «довічно» скасувала для неї податки — через похилий вік, з яким її привітав Рональд Рейґан. Матінка Ебіґейл навіть отримала грамоту, яка засвідчує, що вона найстарша людина в Небрасці. Ніби це те, про що мріють у дитинстві. Та з податками гарно вийшло, навіть якщо все інше — дурня. Якби не це, вона б втратила й решту землі. Земля вже й так майже вся відійшла до інших людей. Нерухомість Фрімантлів і могутність фермерської спілки сягнули піку в магічний 1902 рік, і відтоді почався спад. Чотири акри — ото й усе, що лишилося. Решту або забрали за податки, або продали за готівку… і матінку Ебіґейл соромило те, що землю розпродали її власні сини.