Процес

— Тоді добре, — і дівчина схилила на мить свою гарненьку голівку. — Ви не зважайте на його сміх, — звернулась вона до К., що, знову спохмурнівши, втупився в простір перед собою і, здається, не потребував жодних пояснень, — цей добродій, — можна я вас представлю? (Чоловік рукою дав дозвіл.) — Цей добродій дає ­довідки. Нашим клієнтам він дає всі потрібні їм довідки: адже населення не дуже обізнане з нашим правосуддям і багато хто вимагає довідок. Він знає відповідь на всі запитання, можете, якщо коли з’явиться бажання, випробувати його. Але це не єдина перевага, друга його перевага — елеґант­не вбрання. Ми, судовці, якось собі подумали, що той, хто дає довідки і неодмінно перший розмовляє з клієнтами, повинен, аби справляти гідне перше враження, вишукано вдягатись. Натомість ми, решта, як уже й на мені можна бачити, вдягаємось, на жаль, поганенько і старомодно, а проте нема й жодного сенсу щось витрачати на одяг, бо ми майже завжди сидимо в канцелярії, навіть ночуємо тут. Але, як я вже казала, вважаємо, що подавач довідок має бути ошатний. Та оскільки від нашого начальства, яке в цьому питанні трохи дивне, годі чогось домогтися, ми склали гроші — нам допомагали навіть притягнені до суду — і купили йому оце гарне вбрання, а також інші костюми. Тепер усе було б готове, аби справ­ляти добре враження, але оцей його сміх знову псує геть усе, і люди лякаються.

— Справді, — глузливо потвердив чоловік, — але, панно, я не розумію, навіщо ви розповідаєте чужому про наші внутрішні справи, або, радше, мало не силою втовкма­чуєте йому те, про що він і слухати не хоче? Ви ж подивіться, він хоч сидить отут, а міркує про щось своє!

К. не мав бажання заперечувати, намір дівчини був, може, й добрий, вона, можливо, прагнула трохи розважити його або дати йому змогу зосередитись, але її зусилля виявились марні.

— Я мушу пояснити йому, чому ви смієтесь, — мовила дівчина. — Ваш сміх ображає його.

— Гадаю, він мені вибачить іще й не таку образу, якщо зрештою я таки виведу його звідси.

К. не казав нічого, не піднімав очей і терпляче слухав, як ті двоє говорять про нього, мов про річ, такий стан був йому найлюбіший. Але раптом на одній руці він відчув руку довідковця, а на другій — дівочу.

— Ану, немічний, уставай, — проказав довідковець.

— Щиро вам дякую, — белькнув К., заскочений ці­єю ра­дісною несподіванкою, поволі підвівся й сам направив руки помічників туди, де найбільше потребував під­тримки.

— Може видатись, — зашепотіла дівчина на вухо К., поки вони ступали до головного коридору, — ніби я дуже переймаюсь тим, щоб про довідковця склалася добра дум­ка, але, повірте, я вам казала щиру правду. Серце його не жорстоке. Він не зобов’язаний виводити недужих клієнтів, але, як бачите, виводить. Можливо, серед нас узагалі нема жорстокосердих, ми б, певне, усі з радим серцем допомагали людям, але ж ми судовці, і про нас дуже швидко йде слава, ніби ми жорстокі серцем і нікому не хочемо допомогти. Я так мучуся через це.

— Може, трохи посидите? — запитав довідковець, коли всі троє вийшли в коридор і якраз проминали звинува­ченого, що з ним К. недавно розмовляв. К. майже засоромивсь: якщо перше він гордо випростувавсь перед тим чоловіком, то тепер спирався на двох помічників, його капелюх хитався на відстовбурченому пальці довідковця, волосся було скуйовджене і спадало на спітніле чоло. Але звинувачений немов нічого й не помітив, смиренно під­вівся перед довідковцем, що дивився кудись над його головою, і лише спробував пояснити свою при­сутність:

— Я знаю, — заговорив він, — що моїх свідчень сього­дні аж ніяк не можуть прийняти. Але я все-таки прийшов, бо гадав, що зможу тут почекати, сьогодні ж неділя, я маю дозвілля і тут нікому не заважаю.

— Вам нема потреби виправдовуватись, — заспокоював клієнта довідковець. — Ваша ревність гідна всілякої хвали, хоч ви тільки дурно займаєте тут місце, але я вам, аж поки мені остогидне, взагалі не заважатиму пильно стежити за розглядом вашої справи. Надивившись на тих, хто злочинно занедбує свій обов’язок, навчаєшся виявляти терпіння до таких, як ви. Сідайте.

— Як він тямить розмовляти з клієнтами! — зашепотіла дівчина.

К. кивнув головою, та коли довідковець знову запитав його, чи не хоче він сісти, одразу заперечив: