Процес

— Саме така ситуація зі мною, — кивнув, наморщивши лоба, художник. — Вчора я розмовляв про вас із фабрикантом, і він запитав, чи я не можу допомогти вам, я ж відповів, нехай той чоловік зайде до мене, і тепер я втішений, що ви так скоро з’явилися. Ви, здається, дуже перейнялися процесом, але це мене, звичайно, не дивує. Може, ви спершу роздягнетесь?

Хоча К. намірявся забігти лише на хвилинку, він зрадів, почувши таку пропозицію. Повітря в кімнаті мало-помалу ставало задушливим, і К. уже не раз дивувався, чим можна пояснити ту задуху, бо маленька залізна грубка в кутку була, безперечно, не розпалена. Поки він скидав пальто і навіть розстібав піджак, художник немов вибачився перед ним:

— Мені потрібне тепло. Адже тут у мене дуже затишно, правда? Просто ця кімната надзвичайно вигідно розміщена.

К. нічого не відказав, але йому дошкуляло, власне, не тепло, а скорше затхле повітря, що мало не забивало дух; кімнату давно не провітрювали. Ці прикрощі допікали йому ще дужче через те, що художник припросив його сісти на ліжко, тоді як сам сів на єдиний у кімнаті стілець перед моль­бертом. Крім того, художник, здається, не розумів, чому К. примостився на самому краєчку ліжка, він наполягав, щоб К. сів зручніше, а коли той завагався, сам пі­дійшов до нього і затяг на середину ліжка між подушок. Потім знову сів на стілець і поставив нарешті перше посутнє запитання, яке змусило К. забути геть про все:

— Ви невинні?

— Так, — мовив К. і одразу зрадів від такої відповіді, надто тому, що відповідав приватній особі, тобто його слова не матимуть жодних наслідків. Ще ніхто не запитував його так відверто. Аби натішитись цією радістю, він докинув: — Я абсолютно невинний.

— Гаразд, — відказав художник, понуривши голову і немов замислившись. Зненацька він знову підвів голову:

— Якщо ви невинні, ваша справа дуже проста.

В очах К. промайнула тривога, оця людина, що нібито тішиться довірою правосуддя, базікає, як немовля.

— Моя невинність аж ніяк не спрощує справи, — заперечив К. і немов силувано всміхнувся, спроквола похитавши головою. — Це випливає з тих численних нюансів, у яких заплуталось саме правосуддя. Під кінець воно таки з’ясовує, що скоєно тяжкий злочин, і то там, де його ніхто й не сподівався.

— Атож, звичайно, — притакував художник, немов К. тіль­ки даремно перешкоджав його думкам. — Так, отже, ви невинні?

— Авжеж!

— Оце якраз — якнайбільше лихо, — зітхнув художник. Протилежні аргументи не впливали на нього, одначе важко було збагнути, чи та його рішучість спирається на переконаність чи просто на байдужість. К. прагнув одразу все з’ясувати, тож він запитав:

— Ви, звісно, знаєте правосуддя краще за мене, я знаю його набагато гірше, — я тільки чув про нього дещо від зовсім різних людей. Але всі в один голос кажуть, що бездумних звинувачень не висувають і що правосуддя, звинувативши кого-небудь, твердо переконане, що звинувачений скоїв злочин, і похитнути ту переконаність можна лише коштом величезних зусиль.

— Величезних? — скинув угору руку художник. — Та її ніколи не можна похитнути. Якби я отут на полотні намалював підряд усіх суддів і ви провадили свій захист перед тією картиною, то б мали більше успіху, ніж перед справжнім правосуддям.

«Атож», — подумки мовив К., геть забувши, що намірявся лише розпитати художника.

За дверима знов озвалася дівчинка:

— Тітореллі, коли він уже забереться?

— Помовч! — загорлав художник до дверей. — Хіба ти не бачиш, що я тут розмовляю?

Проте дівчина не вгамувалась і запитала знову:

— Ти малюватимеш його? — А оскільки художник мовчав, додала: — Будь ласка, не малюй такого бридкого чоловіка.

Ці слова супроводило невиразне схвальне мурмотіння. Художник метнувся до дверей, прочинив їх — там видніли благально складені, протягнені вперед руки — і нагримав на дівчат:

— Якщо ви не вгамуєтесь, я вас усіх поскидаю зі сходів. Сядьте отут на сходинки й мовчіть. — Дівчата, певне, послухались не зразу, тож художник мусив наказати: — Ану сядьте мерщій! — Лише тоді запанувала тиша.

— Перепрошую, — кинув художник, повертаючись до К. А К. тим часом навряд чи й обертався до дверей, цілковито поклавшись на художника: нехай той, як хоче, захищає його яким завгодно способом. Він, напевне, й не ворухнувся, коли художник схилився до нього й прошепотів на вухо, щоб за дверима їх ніхто не міг почути:

— Навіть ці дівчата належать до правосуддя.

— Як? — здивувався К., мотнувши вбік головою і подивившись на художника. Той, проте, знову сів на стільця і напівжартома-напівпояснюючи проказав: — Тут усе належить до правосуддя.

— А я й не помітив цього, — сказав К., кинуте мимохідь узагальнення, яке начебто натякало на дівчат, ще дуж­че стривожило його. А проте К. із хвилину дивився на двері, за якими дівчата тепер мовчки сиділи на сходинках. Тільки одна з них застромила соломину в шпарину між дошками й поволі водила нею вниз і вгору.

— Ви, здається, ще не маєте жодного уявлення про правосуддя, — сказав художник, широко розставляючи ноги й ляскаючи пальцями ніг по підлозі. — Ваша невинність вам нічим не зарадить, тільки я зможу вас витягти.