Процес

К. навіть не озирнувся йому вслід. На вулиці він на­йняв перший екіпаж, який трапився їм по дорозі. К. прагнув спекатися служника, чий золотий ґудзик невпинно впадав йому у вічі, хоча навколишні, здається, його не помічали. Запопадливий служник намагався й собі сісти на козли, але К. зігнав його вниз. Коли К. повернувся до банку, було вже пополудні. Він залюбки лишив би картини в екіпажі, але боявся, що вони ще можуть стати в пригоді, коли до нього раптом навідається художник. К. звелів занести кар­тини до свого кабінету і замкнув їх у найнижчій шухляді столу, щоб принаймні на кілька найближчих днів уберегти їх від метких очей директорового заступника.

Розділ 8. Купець Блок. Відмова від адвоката

Зрештою К. усе-таки наважився відмовитись від адвокатових послуг. Щоправда, сумнів, чи правильно він чинить, не щез, але переконаність у доконечності відмови переважила. Цієї постанови К. дійшов того дня, коли мав піти до адвоката, і вона забрала чимало енергії, К. працював украй поволі і був змушений довго засидітись на роботі, коли він нарешті дійшов до адвокатових дверей, уже проминула десята година вечора. Ще не подзвонивши, К. став міркувати, чи не краще сповістити адвоката телефоном або листом, бо розмова віч-на-віч напевне буде прик­рою. Проте врешті решт К. таки надумався заходити: адже письмову чи телефонну відмову сприймуть мовчки або скажуть лише кілька формальних фраз і К. ніколи, якщо не пощастить дізнатися щось від Лені, не знатиме, як адвокат сприйняв відмову і які наслідки матиме ця відмова для К. згідно з не такою вже й безвартісною думкою адвоката. Зате коли адвокат сидітиме навпроти і буде заскочений відмовою, К., навіть слова від нього не почувши, з його обличчя та поведінки без труднощів здогадається геть про все. Адже не можна відкинути й можливість, що з’явить­ся думка про доцільність і надалі полишати захист адвокатові, і тоді К. відкличе свою відмову.

Перший дзвоник в адвокатові двері був, як завжди, без відповіді. Лені могла б бути проворніша, подумав К. Але добре вже те, що ніхто чужий не стромляє свого носа, як здебільшого трапляється щоразу, коли чоловік у халаті або хто-небудь інший починають надокучати. Вдруге смик­нувши за дзвоник, К. озирнувся на протилежні двері, але цього разу вони були зачинені. Нарешті у віконечку на адвокатових дверях показалося двоє очей, але то були очі не Лені. Потім хтось відімкнув двері, але якусь хвилину ще підпирав їх, гукнувши в глибину квартири: «Це він!» — і лише потім відчинив їх. К. уже напирав на двері, бо чув, як позаду в дверях іншої квартири квапливо обертається ключ. Коли двері перед ним відчинилися, він майже вдер­ся до передпокою і ще встиг побачити, як коридором ­поміж кімнатами, почувши від дверей засторогу, в самісінькій льолі бігла Лені. К. глянув їй услід і обернувся, шукаючи, хто ж відчинив йому двері. То був худий миршавий бородатий чоловічок із свічкою в руках.

— Ви тут на службі? — запитав К.

— Ні, — відповів незнайомець, — я тут чужий, адвокат — лише мій юридичний представник, я прийшов з приводу однієї судової справи.

— Без піджака? — запитав К., показуючи рукою, що чоловічкові бракує одежини.

— Перепрошую! — скрикнув чоловік і сам освітив себе свічкою, немов уперше побачивши, як він одягнений.

— Лені — ваша коханка? — коротко запитав К. Він ширше розставив ноги, а руки з капелюхом склав за спиною. Вже навіть через те, що він стоїть у грубому пальті, К. відчував свою вищість перед тим худим недоростком.

— Господи! — зойкнув той і перелякано закрив рукою обличчя. — Ні-ні, що ви таке надумали?

— Здається, ви кажете правду, — засміявся К., — а втім, ходімо. — Він махнув чоловічкові капелюхом і пустив його попереду. — Як вас звати? — запитав К. по дорозі.

— Блок, купець Блок, — відповів малий і повернувся, представляючись, до К., аби зупинити його, проте К. ішов далі.

— Це ваше справжнє прізвище? — запитав К.

— Звичайно, — була відповідь, — чого ви сумні­ва­єтесь?

— Подумав, що у вас можуть бути причини приховати своє ім’я, — сказав К. Він почувався так нескуто, як почувається людина десь на чужині, розмовляючи з нижчими людьми; все, що стосувалося його, він замовчував і геть не зважав на свого співрозмовника; він, отже, вивищував себе, а його, як заманеться, міг навіть розчавити. Біля дверей робочого кабінету адвоката К. зупинився, відчинив їх і гукнув купцеві, що слухняно йшов далі:

— Не так швидко! Посвітіть сюди! — К. думав, що Лені могла там заховатись, і звелів купцеві обійти кожен за­куток, але кімната була безлюдна. Біля портрета судді К. притримав купця за шлейки.

— Ви знаєте його? — запитав він і задер угору вказівного пальця.

Купець підняв свічку, блимаючи очима, поглянув на картину й відповів:

— Це суддя.

— Суддя високого ранґу? — знову запитав К. і став збоку від купця, спостерігаючи, яке враження справляє на нього картина. Купець здивовано подивився вгору.

— Високого, — відповів він.

— Тоді у вас немає великої прозірливості, — аж скривився К. — Він найнижчий серед найнижчих слідчих.