Процес

— Відтепер, мабуть, і мені доведеться ходити туди час­тіше, — зітхнув К., — але мене навряд чи прийматимуть так шанобливо, як давніше. Всі попідводились. Певне, гадали, ніби я суддя.

— Ні, — заперечив купець, — ми тоді привітали су­дов­ця. Те, що ви — звинувачений, ми вже знали. Такі вістки поширюються навдивовижу швидко.

— Отже, ви вже знали, — протягнув К. — Тоді моя поведінка, напевне, видавалася вам зарозумілою. Ви не говорили про це?

— Та ні, — відповів купець, — скорше навпаки. Але все те дурниці.

— Що дурниці?

— А чого ви питаєте про це? — розсердився купець. — Ви, здається, просто не знаєте тих людей, і у вас склалося про них хибне враження. Адже подумайте: при таких процесах не раз доводиться розмовляти про те, що для ро­зуму незбагненне, людина просто знесилена, тож багатьох речей не сприймає, і мислення тоді починають заступати всілякі забобони. Я кажу не про себе, але я й сам не кращий. Наприклад, один з таких забобонів полягає в тому, що багато людей з обличчя обвинуваченого, надто з обрису його вуст, можуть провістити, чим скінчиться процес. Ці люди ще заявили, буцімто з ваших вуст вони виснували, що вас дуже скоро, і то безперечно стратять. Кажу вам ще раз: це сміховинний забобон, і в більшості випадків факти цілковито його спростовують, та коли живеш серед суспільства, дуже важко відгородитись від таких поширених думок. Лишень подумайте, як може приголомшити людину отаке марновірство! Ви ж там до когось звертались, пам’я­таєте? І той чоловік не спромігся вам відповісти. Є, звичайно, багато причин, щоб збентежитись у канцелярії, але однією з них був вираз ваших вуст. Той чоловік згодом розказував, що з ваших вуст він би, напевне, вичитав і приз­вістку навіть свого смертного вироку.

— З моїх вуст? — перепитав К., витягаючи кишенькове люстерко й розглядаючи їх. — Я не бачу на своїх вустах нічого незвичайного. А ви?

— Я теж не бачу, — заквапився відповісти купець, — нічогісінько не бачу.

— Які ж забобонні люди! — обурювався К.

— А хіба я вам не казав?

— То ви, отже, спілкуєтесь і обмінюєтесь думками? — запитав К. — Я от досі тримався осторонь.

— Загалом ми не спілкуємось одне з одним, — від­повів купець, — бо просто не мали б змоги, нас дуже багато. Крім того, в нас мало спільних інтересів. Якщо коли-небудь у якійсь групі виникає думка про спільність інтересів, нев­довзі виявляється, що вона хибна. Гуртом правосуддя не побореш. У кожному випадку провадять окреме розслідування, це правосуддя виконує найретельніше. Отже, об’єд­нуватись — марна річ, у двобої з правосуддям інколи мож­на чогось досягти лише поодинці і потай. Тільки після досягнення такого успіху про нього довідується решта, але ніхто не знає, як саме його досягнено. Отже, немає ніякої спільноти, вряди-годи люди збираються по кілька в по­чекальні, але майже не розмовляють. А всілякі забобони ­існують іще здавна і множаться, власне, самі собою.

— Я справді бачив людей у почекальні, — мовив К., — і їхнє чекання видалось мені марним.

— Чекання — аж ніяк не марне, — заперечив купець, — марні намагання діяти самостійно. Я вже казав вам, що, крім цього, я маю ще п’ятьох адвокатів. Хтось може подумати, — я й сам спершу так думав, — ніби тепер свою справу я можу цілковито перекласти на них. То була облудна надія. Я міг перекласти на них менше, ніж якби я мав лиш одного адвоката. Ви що, не розумієте мене?

— Ні, — відповів К. і заспокійливо поклав долоню на руку купця, щоб той говорив не так швидко, — я хочу вас тільки попросити говорити трохи повільніше, я для себе з’ясовую дуже важливі речі і не встигаю стежити за вашою думкою.

— Добре, що ви нагадали мені про це, — проказав купець. — Адже ви ще новачок, недосвідчена молодь. Вашому процесові тільки півроку, правда? Атож, я вже чув про нього. Який молодий процес! А я вже міркував про ці речі безліч разів, вони мені — найзрозуміліші на світі.

— А ви радієте, що ваш процес зайшов уже так далеко? — запитав К., не бажаючи зразу розпитувати, в якому, власне, стані купцеві справи. Проте ясної відповіді не дістав.

— Атож, мій процес триває п’ять років, — повторив купець, понуривши голову, — це вже неабияке досягнення. — Купець на хвилину замовк, а К. наслухав, чи не вертається Лені. З одного боку, він не хотів, щоб дівчина прийшла, бо ще багато про що мав розпитати і не хотів, щоб вона застала його за цією довірчою розмовою з купцем, а з другого боку, сердився, що вона попри його присутність так довго бариться в адвоката, набагато довше, ніж треба, щоб подати суп. — Я ще добре пам’ятаю той час, — знов озвався купець, а К., звичайно, враз нашорошив вуха, — коли мій процес був десь такий за тривалістю, як ваш. Я мав тоді тільки цього адвоката, проте був не дуже ним задоволений.

«Зараз я дізнаюся про все», — думав К. і жваво кивав головою, немов міг таким чином заохотити купця розповідати все варте уваги.