Читаем Радкі і жыццё полностью

Як амаль заўсёды, ноч з 21 на 22 чэрвеня і абодва дні — ясная і шчымліва-трывожная пагода, якая і сама па сабе (белыя ночы) хвалявала б нас, але ж яшчэ з ёю — бяссонне памяці пра вайну.. Уяўляеццаі тая поч: як яны чакалі, як не смалі мы на граніцы; як мы не чакалі і спалі, гулялі ў тую ноч, нехта цалаваўся, нехта мроіў; цішыня і зоры здаваліся зусім іншымі.

(Крокодил, № 17, июнь, 1985): «А во избежание нарушения спокойствия жителей в ночное время лаять со­бакам на улице разрешается с 7 часов утра до 23 часов вечера».

Корней Чуковский. «От двух до пяти»:

Басом:

— Баба мылом морду моет!

— У бабы не морда, у бабы лицо.

Пошла поглядела опять.

— Нет, все-таки немножечко морда.

«...вера в человека больше, чем мир, и шире, чем вселенная».

У «Чырвонай змене» 30 чэрвеня 1985 вершы Януся Мальца, нешта ёсць. Запомнім імя і — паглядзімо.

Анатолий Преловский. «Литературная газета», 12.6.85.

ДАР ПАРОДИСТА

Дар пародиста — славный,

Но не главный:

Напоминает ловкая строка

Блеск переперевода с языка —

С талантливого на забавный.

ТОЖЕ ДИАЛЕКТИКА

Не просто быть возлюбленной поэта: бог, сатана и свет казнят за это.

А от нее нет жизни ни поэту, ни сатане, ни господу, ни свету.

НЕПРЕМЕННОЕ УСЛОВИЕ

Коль вдохновение крылато, а жизнь открытьями богата, а истине служенье свято, то даже небольшой поэт в своем явлении на свет обязан обойтись без блата, а нет — так и поэта нет.

«Лучшая на свете шутка — шутка над самим со­бой».

Нешта прыйдзе, нешта пройдзе, а і з самім — усё так.

Начны ўспамін, як ладзіў сабе Коля Любаўскі куфэрак — ехаў паступаць у «мараходку». Перагінаў фа­неру, прырабляў ручку і замок... Часы ўсеагульнай беднасці, калі заможнасць была амаль дзікасцю. яна здзіўляла і зневажала.

У Баешкаў мне далі аднойчы кавалак тлустага селядца — было адчуванне недасягальнай, немагчымай для нас раскошы, якую толькі і дасягалі тыя, хто краў (працаваў ён бухгалтарам у школе і ў піянёрскім лаге­ры, то пра яго так і казалі).

I ўсё ж нядаўна зноў лётаў у сне — з адчуваннем, што лётаць магчыма, але не заўсёды, з переходамі ад бяскрылля — да крылатасці. Здаецца, былі спробы ўзляцець і ў пакоі — ад падлогі да столі.

Ул. Някляеў:

...Аднойчы, прачнуўшыся ўночы,

Ты ўспомніш, што ўмееш лятаць,

I стане наіўныя вочы

Халодная бездань смактаць.

I зманлівай згадкай быцця

Цябе працяне аж да поту, —

I ўласнае станет дзіця

Вучыць не хадзе, а палёту.

Януш Корчак. «Как любить детей»: «Мы наивно бо­имся смерти, не сознавая, что жизнь — это хоровод умирающих и вновь рождающихся мгновений. Год — это лишь попытка понять вечность по-будничному. Миг длится столько, сколько улыбка или вздох».

Роберт Бёрнс. «ЛіМ», 5.7.85. (Перевод Г. Дубенецкой):

МЕЛОДЫЯ ДЛЯ НЕКАГА

У сэрцы ціха боль жыве —

У сэрцы боль пра Некага;

Мне спаць уночы не дае

Той ціхі боль пра Некага.

Маладыя гады — шчаслівая магчымасць адхіляцца, проста жыць і проста плысці.

Лермонтов. «Молитва»:

Окружи счастием душу достойную;

Дай ей сопутников, полных внимания,

Молодость светлую, старость покойную,

Сердцу незлобному мир упования.

Гісторыя, літаратура нібы падабралі прозвішчы, лепш за якія не ўяўляецца: Пушкін, Лермантаў, Гогаль, Някрасаў, Ляскоў, Дастаеўскі, Талстой, Чэхаў, Бунін... У саміх прозвішчах — дзівосная прыгожасць і рускасць. I крытыкі: Белинский, Чернышевский, Добролюбов, Писарев...

«Способный, очень способный, способный на все».

«Как сильно отличается разговор умных людей от умных разговоров». («Лаконизмы», Литературная газе­та, В. Борисов. 27.2.85).

А. Салтук. «Пра што баліць» («ЛіМ», 5.7.85):

Сяброў шукаю днём з агнём —

Так мала іх чамусьці стала.

Адзін вунь робіць ход канём,

А той ужо на п’едэстале.

Конь убрыкне, а п’едэстал —

Яго і трактарам не зрушыш...

Няўжо і я інакшым стаў,

Няўжо і я ў грахах па вушы?

Суджу не іншых, а сябе

Судом няўмольным і суровым.

У малацьбе і на сяўбе

Шукаю праведныя словы.

Грабу палову на бакі,

Аж на руках смыляць мазолі

I асцюкі, як нажакі,

Да болю твар і сэрца колюць.

Але ж дзе тут бязлітасны самасуд?

3.8.

Дзве запіскі Ігара Хадановіча з бальніцы ў найцяжэйшы час яго хваробы.

I

Риточка, милая моя. Я не нахожу сабе места. Какой же я несчастный человек. Этот вопрос мучает и мучает меня. Прошу врача дать мне гипнотизера, может, он излечит — не соглашается. Мне никто не верит, что бо­лезни у меня нет, а есть только болезнь воображения, которая отбирает у меня силы, нервы, дух, сон. Что мне делать, спаси меня. Я не хочу умирать. Но с этим вопросом я не смогу и жить.

II

Риточка, милая! Безнадежный я человек. Почему ты не оставишь меня? Я уже сомневаюсь, поможет ли мне гипноз. Врача из Мин-ва не было, но в тот день вечером еще раз смотрел меня главврач (может, по звонку), он владеет гипнозом, но делать отказывается. Перевел на инсулин — в ближайшие дни.

Я ни с кем не говорю и уже не думаю ни о чем. Одно безысходное состояние.

Не ходи ко мне. Мне уже конец. Вот только дождать­ся конца всех этих лечений-мучений, а там выпишусь (если выпишут) и жить я не буду. Боюсь, что не выпи­шут. Попрошу тёбя забрать меня под расписку. Потом, сейчас не разрешат.

Все.

Перейти на страницу:

Похожие книги