Як амаль заўсёды, ноч з 21 на 22 чэрвеня і абодва дні — ясная і шчымліва-трывожная пагода, якая і сама па сабе (белыя ночы) хвалявала б нас, але ж яшчэ з ёю — бяссонне памяці пра вайну.. Уяўляеццаі тая поч: як яны чакалі, як не смалі мы на граніцы; як мы не чакалі і спалі, гулялі ў тую ноч, нехта цалаваўся, нехта мроіў; цішыня і зоры здаваліся зусім іншымі.
(Крокодил, № 17, июнь, 1985): «А во избежание нарушения спокойствия жителей в ночное время лаять собакам на улице разрешается с 7 часов утра до 23 часов вечера».
Корней Чуковский. «От двух до пяти»:
Басом:
— Баба мылом морду моет!
— У бабы не морда, у бабы лицо.
Пошла поглядела опять.
— Нет, все-таки немножечко морда.
«...вера в человека больше, чем мир, и шире, чем вселенная».
У «Чырвонай змене» 30 чэрвеня 1985 вершы Януся Мальца, нешта ёсць. Запомнім імя і — паглядзімо.
Анатолий Преловский. «Литературная газета», 12.6.85.
ДАР ПАРОДИСТА
Дар пародиста — славный,
Но не главный:
Напоминает ловкая строка
Блеск переперевода с языка —
С талантливого на забавный.
ТОЖЕ ДИАЛЕКТИКА
Не просто быть возлюбленной поэта: бог, сатана и свет казнят за это.
А от нее нет жизни ни поэту, ни сатане, ни господу, ни свету.
НЕПРЕМЕННОЕ УСЛОВИЕ
Коль вдохновение крылато, а жизнь открытьями богата, а истине служенье свято, то даже небольшой поэт в своем явлении на свет обязан обойтись без блата, а нет — так и поэта нет.
«Лучшая на свете шутка — шутка над самим собой».
Нешта прыйдзе, нешта пройдзе, а і з самім — усё так.
Начны ўспамін, як ладзіў сабе Коля Любаўскі куфэрак — ехаў паступаць у «мараходку». Перагінаў фанеру, прырабляў ручку і замок... Часы ўсеагульнай беднасці, калі заможнасць была амаль дзікасцю. яна здзіўляла і зневажала.
У Баешкаў мне далі аднойчы кавалак тлустага селядца — было адчуванне недасягальнай, немагчымай для нас раскошы, якую толькі і дасягалі тыя, хто краў (працаваў ён бухгалтарам у школе і ў піянёрскім лагеры, то пра яго так і казалі).
I ўсё ж нядаўна зноў лётаў у сне — з адчуваннем, што лётаць магчыма, але не заўсёды, з переходамі ад бяскрылля — да крылатасці. Здаецца, былі спробы ўзляцець і ў пакоі — ад падлогі да столі.
Ул. Някляеў:
...Аднойчы, прачнуўшыся ўночы,
Ты ўспомніш, што ўмееш лятаць,
I стане наіўныя вочы
Халодная бездань смактаць.
I зманлівай згадкай быцця
Цябе працяне аж да поту, —
I ўласнае станет дзіця
Вучыць не хадзе, а палёту.
Януш Корчак. «Как любить детей»: «Мы наивно боимся смерти, не сознавая, что жизнь — это хоровод умирающих и вновь рождающихся мгновений. Год — это лишь попытка понять вечность по-будничному. Миг длится столько, сколько улыбка или вздох».
Роберт Бёрнс. «ЛіМ», 5.7.85. (Перевод Г. Дубенецкой):
МЕЛОДЫЯ ДЛЯ НЕКАГА
У сэрцы ціха боль жыве —
У сэрцы боль пра Некага;
Мне спаць уночы не дае
Той ціхі боль пра Некага.
Маладыя гады — шчаслівая магчымасць адхіляцца, проста жыць і проста плысці.
Лермонтов. «Молитва»:
Окружи счастием душу достойную;
Дай ей сопутников, полных внимания,
Молодость светлую, старость покойную,
Сердцу незлобному мир упования.
Гісторыя, літаратура нібы падабралі прозвішчы, лепш за якія не ўяўляецца: Пушкін, Лермантаў, Гогаль, Някрасаў, Ляскоў, Дастаеўскі, Талстой, Чэхаў, Бунін... У саміх прозвішчах — дзівосная прыгожасць і рускасць. I крытыкі: Белинский, Чернышевский, Добролюбов, Писарев...
«Способный, очень способный, способный на все».
«Как сильно отличается разговор умных людей от умных разговоров». («Лаконизмы», Литературная газета, В. Борисов. 27.2.85).
А. Салтук. «Пра што баліць» («ЛіМ», 5.7.85):
Сяброў шукаю днём з агнём —
Так мала іх чамусьці стала.
Адзін вунь робіць ход канём,
А той ужо на п’едэстале.
Конь убрыкне, а п’едэстал —
Яго і трактарам не зрушыш...
Няўжо і я інакшым стаў,
Няўжо і я ў грахах па вушы?
Суджу не іншых, а сябе
Судом няўмольным і суровым.
У малацьбе і на сяўбе
Шукаю праведныя словы.
Грабу палову на бакі,
Аж на руках смыляць мазолі
I асцюкі, як нажакі,
Да болю твар і сэрца колюць.
Але ж дзе тут бязлітасны самасуд?
3.8.
Дзве запіскі Ігара Хадановіча з бальніцы ў найцяжэйшы час яго хваробы.
I
Риточка, милая моя. Я не нахожу сабе места. Какой же я несчастный человек. Этот вопрос мучает и мучает меня. Прошу врача дать мне гипнотизера, может, он излечит — не соглашается. Мне никто не верит, что болезни у меня нет, а есть только болезнь воображения, которая отбирает у меня силы, нервы, дух, сон. Что мне делать, спаси меня. Я не хочу умирать. Но с этим вопросом я не смогу и жить.
II
Риточка, милая! Безнадежный я человек. Почему ты не оставишь меня? Я уже сомневаюсь, поможет ли мне гипноз. Врача из Мин-ва не было, но в тот день вечером еще раз смотрел меня главврач (может, по звонку), он владеет гипнозом, но делать отказывается. Перевел на инсулин — в ближайшие дни.
Я ни с кем не говорю и уже не думаю ни о чем. Одно безысходное состояние.
Не ходи ко мне. Мне уже конец. Вот только дождаться конца всех этих лечений-мучений, а там выпишусь (если выпишут) и жить я не буду. Боюсь, что не выпишут. Попрошу тёбя забрать меня под расписку. Потом, сейчас не разрешат.
Все.