Помешкання в центрі мегаполісу, навчання в престижному виші, роман з багатієм — для провінціала то межа успішності, ніби опинитись у центрі раю! Заради цього можна поступитися принципами, сховати гордість, збрехати...Але чи є в тому раю — у брендованому одязі, у шикарних офісах та автівках представницького класу — безгрішні душі? Бо тільки безгрішна душа зможе побачити двох вояків гетьмана Петра Дорошенка, які пробудилися через 340 років, щоб відшукати РАЙ.центр.
Современная русская и зарубежная проза18+Люко Дашвар
РАЙ.центр
Ніч без зірок
У червні дві тисячі восьмого фестиваль феєрверків пригнав до Дніпра в районі Подолу тисячі киян: люди заполонили набережну, дніпровські схили, заблокували проїжджу частину... І пішохідний міст, що з'єднує правий берег Києва з Трухановим островом, не оминули — забили вщент, аби краще роздивитися вибагливі сполохи вогнів на чорному тлі. Феєрверки так потужно розмальовували небо, що зірки не втрималися — поховалися.
Наступної ночі біля Дніпра — уже й тихо, уже й пластикові пляшки річка віднесла вниз за течією, а зірки так і не оговталися. Щезли. І міст пішохідний — диво! — вилизаний. Чекає чергової забави.
Не забарилося. Близько другої по півночі на міст вибігла тонка, аж дзвенить, рудоволоса дівчина у довгій білій спідниці. Зупинилася. Під ногами Дніпро, як пекельна безодня, чорніє. Над головою вогні мостового освітлення, мов райські свічки миготять. А їй куди? Розсміялася. Чимдуж мостом. І хоч би хто поруч! Ані душі... Тільки з салону пихатого «мазераті», що застрягло на набережній поблизу мосту, за дівчиною здивовано спостерігав коштовно неголений мажор років двадцяти з лишком.
До середини мосту — трохи ще. Дівчина припала до мостової огорожі: видивляється щось на печерських схилах, видивляється... Усміхається, сухі губи облизує. Плечиком смикнула — усі геть! Невразлива, нездоланна, безсмертна. Бровки насупила — мабуть, не побачила, чого хотіла. Голову задерла — би вище, тоді б точно... Не вагалася — руді кучері навколо шиї обкрутила, подерлася наверх по металевих конструкціях мосту. І спідниця біла тріпотить — чисто прапор.
Ніч над Трухановим островом не така, як по всьому Києву. Мов мала дитина, — впала, коліна позабивала і завмерла — ворухнутися страшно, зойкнути несила. Німо. Тільки й чути, як хвиля на берег — хлюп. Обережний їжачок кинув гризти зів'яле яблуко, забуте кимось із відпочивальників, повів носом. Німо? Дерева у глибині острову зашепотіли без вітру... Тваринка за мить скрутилася, завмерла. Що за чортівня?
— Матінко Божа!
Невисокий хлопчина років двадцяти — босий, біляве волосся соломою, важкий хрест до пупа, полотняні штанці на мотузці тримаються — продерся крізь дерева. До берега. Навкруги, навкруги... Як сліпий. На коліна впав.
— Бо... бо... бо... Святий Боже, єдиний, кріпкий... Борони раба свого... Де це я? На які ще тортури... — сам. З-під пахви зиркає.
Дерева знов загомоніли. Білявий вишкірився:
— А-а-а-а, диявольські діти. По мене прийшли? Хочете сина християнського під собою мати?!
Намацав каменюку. Вужем за кущі. А у глибині острова вже гілки тріщать. Страшне щось до Дніпра суне. Та так міцно суне, що каменюка геть не допоможе. Кинути і руки звільнити? Білявий розігнувся. Стрілою на той шурхіт.
— Стрічай і не гнися, гадюччя!
З розмаху — хрусь! Прямісінько у міцного, мов глиба, парубища! Той саме з-поміж дерев на берег вийшов, потилицю чухає, головою розгублено крутить.
— Гей! — зойкнув. Відштовхнув білявого. — Ти що за такий?
Білявий завмер — очам не вірить.
— Куме? — прошепотів. Як заверещить: — Куме! Куме Микишко! Невже ти? Пресвята Богородице небесна, і Ти, святий Боже єдиний! Куме!
— Кум Свиря? — здивувався велетень.
Обійнятися не встигли — на правому столичному березі як гримне! І зорі яскраві — на все небо, аж горять. Свиря з переляку:
— Лягай!
Хоч невисокий, та міцний. Кума як штовхонув — Микишка враз носом у пісок зарився.
Затаїлися. Лежать, із правого берега очей не зводять, а там — вогнів мільйон.
— Матінко Божа... — Микишка зачаровано. — Та це ж Київ...
Свиря схлипнув:
— Горить... Турки, сучі діти, празник мають...
— Ляхи...
— Турки...
— От базікало язикате! — Микишка. — Звідки турки?
Кажу — ляхи!
— Турки...
Притулилися один до одного. Пильнувати би, та очі сльозами залило.
— Нащо пробудилися? — Свиря. — Краще би оцю біду вік не бачити.
— Час нам...
— Е, куме Микишко! Що нам тепер той час? Ми тепер — духи безтілесні...
Микишка себе помацав, кума щипнув.
— Хіба?
— А як інакше? — рознервувався Свиря. — Оце би порахувати, скільки рочків тому в Десні втопилися і бозна-скільки часу при деревах спали, поки Господь не побудив до життя вічного...
Замовкли. Микишка на вогні зиркнув.
— Я так собі міркую, куме Свиря... Дивне полум'я Києвом ходить. Люд не голосить. До Дніпра ніхто по воду не пнеться. І диму нема. І горілим не тхне зовсім.
Свиря й собі — на правий берег. Пику розумом закопилив.
— А може, це і не Київ зовсім! Може, кляті чорти нас світ за очі закинули і своїм сатанинським коштом оце чудернацьке видовище намалювали... Хочуть, іродове плем'я, душі наші вторгувати!
— Он де свята Лавра...
— А хрест не височить над усім мирським! З усіх боків халупами безбожними обкладений. І світяться ж, кляті, поночі, коли християнська душа малу свічку загасить і спить, аж доки сонце не зійде. Світяться, мов вихваляються! Не дають хресту до неба полинути... Ні. Не Київ.