Ресторан на краю Всесвіту

— А зараз, леді і джентльмени, — весело щебетав він, — чи усім вам весело у ці чудові останні хвилини?

— Так, — загукали ті, хто завжди викрикують своє «так» у відповідь на запитання клоуна, чи весело їм.

— Прекрасно, — сповнений ентузіазму сказав Макс, — ще й як прекрасно. У той час, коли фотонні шторми збираються у бурхливі хмари навколо нас, готові розірвати на клаптики останні червоногарячі зірки, ми з вами вмостимося зручніше і отримаємо насолоду від того, що, як мені відомо, є особливо непересічним і абсолютно останнім у історії явищем.

Він витримав паузу. Погляд його блискучих очей наче заворожив аудиторію.

— Повірте мені, леді і джентльмени, — сказав він, — після цього уже справді нічого не буде.

Він зробив ще одну паузу. Сьогодні він розрахував час бездоганно. Раз за разом він вів цю виставу, вечір за вечором. Хоча слово вечір не мало жодного значення саме тут і тепер, де час закінчувався. Усі ці вистави були безконечним повторенням останнього моменту історії Всесвіту — для цього ресторан поволі рухався вперед аж за останню межу часу і знову назад. Втім, цей «вечір» проходив вдало — він міцно тримав у своїх худих руках збуджену аудиторію. Він понизив голос. Усім довелося напружити слух, щоб почути його слова.

— Те, що ви бачите, — сказав він, — і справді є абсолютним кінцем, остаточним і безповоротним знищення усього-усього, після чого велична світобудова зникає безслідно. Це той легендарний кінець усього, ради якого ви опинилися тут.

Він ще більше понизив голос. У такій напруженій тиші не наважилася б чхнути навіть муха.

— Після цього, — продовжував він, — уже немає нічого. Порожнеча. Пустка. Забуття. Абсолютно нічого…

Його очі знову засяяли і… здається, він підморгнув.

— Нічого… крім, звичайно, десерту і чудового вибору альдебаранських вин!

Кількома акордами оркестр підкреслив його слова. Ведучий пошкодував, що оркестр не змовчав. Він, митець такого калібру, не потребував допомоги.

Він сам міг грати на почуттях аудиторії, наче на музичному інструменті. У залі полегшено засміялися. І він продовжив виступ.

— Це вперше, — підбадьорливо вигукнув він, — коли вам не треба турбуватися про похмілля, що настане вранці. Бо вже не буде ніяких ранків!

З виразом задоволення на обличчі він оглянув щасливу аудиторію, яка заходилася від сміху. Він кинув погляд на небо, де з вечора у вечір повторювалася одна і та ж історія кінця світу. Але його погляд тривав не більше секунди. Він був упевнений, що там усе відбувається як слід. Так само фахівець покладається на іншого фахівця.

— А зараз, — сказав він, велично походжаючи по сцені, - ризикуючи розвіяти чудове почуття приреченості й нікчемності життя, — я хотів би привітати деяких з наших гостей.

Він дістав з кишені картку.

— Чи присутні тут, — він підняв руку, щоб утихомирити вітальні вигуки у залі. — Чи присутні тут гості Зансельквазарського фламаріонського бридж-клубу, що поблизу сузір’я Вихрової Пустки Кварну? Озовіться, якщо ви тут.

Десь позаду почулися веселі вигуки, але він зробив вигляд, що не чує.

Він роздивлявся навколо, Намагаючись побачити їх.

— Ви з нами? — знову запитав він, щоб викликати голоснішу бурю вигуків.

Йому вдалося це, як і завжди.

— Ага, ось де вони. Гаразд, хлопці, робіть останні ставки — я не жартую. Пам’ятайте, що це дуже поважна хвиля.

Він з насолодою сприйняв сміх у залі.

— А чи з нами також, чи з нами… група другорядних божків з Асгарда?

З правого боку від нього почувся гуркіт грому. Над сценою спалахнула блискавка. Кілька дуже задоволених собою волохатих чоловіків у шоломах підняли свої келихи і привітно закивали Максові.

«Їхні кращі часи уже позаду», — подумав він.

— Обережніше з блискавками, сер, — попередив Макс.

Вони ще раз повторили свій жарт з блискавкою. Макс усміхнувся до них, міцно стуливши губи.

- І ще, — сказав він, — ще компанія Молодих Консерваторів з Сіріуса Б. Ви тут?

Компанія модно одягнутих молодих собак перестала кидатися один в одного булочками. Булочки полетіли на сцену. Собаки щось задзявкали і загавкали.

— Так, — відповів їм Макс, — але зрозумійте, що ви самі винні.

- І нарешті, - сказав Макс, вгамовуючи присутніх і набираючи поважного вигляду, — якщо я не помиляюся, сьогодні тут у нас присутня група відданих послідовників Церкви Другого Пришестя Великого Пророка Заркуона.

Їх було близько двадцяти, вони сиділи осторонь від решти присутніх, мали на собі аскетичний одяг, нервово потягували мінеральну воду і не брали участі у загальних веселощах. Вони ображено закліпали очима, коли промінь прожектора вихопив їх з напівтемряви.

— Ось де вони, — сказав Макс. — Вони зберігають терпіння. Він сказав їм, що прийде знову. Їм довелося довго чекати, отож будемо сподіватися, друзі, що він уже поспішає, адже йому залишилося тільки вісім хвилин! Послідовники Заркуона сиділи напружено. Вони з погордою сприймали, хвилі дошкульного сміху, що накочувалися на них.

Макс заспокоїв аудиторію.