Революция 1917 года глазами современников. Том 1 (Январь-май)

Інакше й бути не могло. Домагання народоправства і суто-демократичного ладу на Україні у відокремленій, «незмішаній» автономній Україні, зв’язаній тільки федеративним зв’язком чи то з іншими племенами слов’янськими, чи то з іншими народами і областями Російської держави — це старе наше гасло. Підняте ще в 1840-их роках найкращими синами України: Шевченком, Костомаровим, Кулішем, Гулаком, Білозерським і іншими, воно від того часу не переставало бути провідним мотивом української політичної думки, організаційної роботи, культурної і громадської праці. Часами тільки воно не розгорталося широко і прилюдно, з причини цензурних заборон і репресій, з якими старий режим Росії виступав проти гасел автономії і федерації. Але як тільки українське громадянство діставало змогу вільно висловити свою думку, воно повторювалося всюди неустанно і завсіди: з трибуни першої і другої Думи, в пресі «днів свободи» і т. ін. Тепер же воно могло бути проголошене не тільки друкованим словом, але й живим — на великих зборах, маніфестаціях і у всякого роду прилюдних заявах, до яких прилучаються українські і неукраїнські зібрання на місцях, заявляючи солідарність з ними і стверджуючи, що це домагання всього українського громадянства і всіх політично-свідомих верств України.

Без сумніву, воно зостанеться тією середньою політичною плятформою, на якій буде йти об’єднання людности України без різниці верств і народностей. Середньою між програмою простого культурно-національного самоозначення народностей і домаганням повної політичної незалежности.

Програма культурного самоозначення, яку недавно в одній із своїх промов необережно прийняв за міру національних домагань народів Росії, і в тім і народу українського, голова нинішнього Тимчасового уряду кн. Львов, тепер уже нікого на Україні не задовольнить. Ті часи, коли українському громадянству доводилось рахуватися з обставинами старого режиму, з неможливістю виявити масову волю українського народу до всієї повноти національного життя і з тим недовір’ям, яке виявляло до українства, як до руху народного, громадянство російське, минули безповоротно. Тоді не тільки уряд, але й поступове російське громадянство ставилося до українства як до якоїсь невеликої інтелігентної купки. Її зв’язки з народом представлялися сумнівними, її запевнення про потреби народного життя приймалися скептично. Українцям приходилося проробляти тяжку педагогічну роботу над цим громадянством, за принципом «від легшого до труднішого», висуваючи на чергу домагання найбільш елементарні, безсумнівні для всякої, просто тільки гуманно і культурно настроєної людини. Такі були домагання українського навчання в школі, допущення української мови в державних і громадських установах, в суді й церкві — на ниві, де українські маси зустрічаються з культурою, громадською і державною організацією. Воля народу не могла бути виявлена, доводилося ці скромні домагання аргументувати більше «од розуму». Вони повторялися довго, і так іще недавно, і коли б були вислухані своєчасно, то витворили б тривкий моральний зв’язок між українським громадянством, з одного боку, російською державністю й великоруським поступовим громадянством, з другого.

Але, на превеликий жаль, їх не слухали, поки був час. Не послухано і в критичний момент, коли російський уряд, користаючи з війни, заходився нищити і викорінювати українство в Галичині і в Росії, не спиняючись перед найбільш вандальськими, варварськими заходами. Українці не знайшли допомоги й підтримки у великоруськім громадянстві ніде, — крім деяких соціялістичних груп.

Це, треба правду сказати, викликало в українцях глибоку зневіру до російської демократії, до можливости, в союзі з нею, забезпечити повноту українського національного життя в рамках російської конституційности. В цю можливість українське громадянство вірило перед війною, коли зав’язувалися, як здавалося, міцні зв’язки між ним і поступовим великоруським громадянством. Але зв’язки ці не витримали воєнної проби. З тим стало все більше зростати переконання в неминучій потребі забезпечити українському народові державне право — або федерацією Російської держави, а як ні, то повного незалежністю України. Тільки державність признавалась певного запорукою вільного політичного і національного розвитку українського народу. Це сталося і відступитися від цього неможливо. Від цього становища не може бути повороту назад, у пройдені стадії чисто-культурного самоозначення або культурної автономії.