Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини

По вступі українсько-німецького війська до Києва зараз же почалася демобілізація Вільного Козацтва. Робилося це з наказу уряду Центральної Ради, який виконував волю німецької команди, не здаючи собі справи, що позбавляє себе сили, на яку б міг спертися при лихій годині. Наказом Вільне Козацтво не демобілізувалося, а навіть просто касувалося, розформувалося. Фактично ж Звенигородський Кіш здемобілізувався, приховавши зброю на всякий випадок.

Не можна говорити, до яких розмірів могла б вирости ця своєрідна національна організація і які форми вона прийняла б, коли б не стрінула на шляху свого розвитку тих свідомо й несвідомо ворожих перешкод, з якими довелося мати діло Козацтву. В час, коли в Козацтві вже вкорінялися принципи дисципліни і централізації, розвиток його був припинений наказом уряду, підпертим силою німецької армії. Звенигородське Вільне Козацтво на позір виконало наказ, щоб пізніше показати свою життєву силу в багатьох кровавих повстаннях проти ворогів батьківщини. Та помимо блискучих ефектів, що давали пізніші повстання на Звенигородщині, вони ніколи не мали тої організованості, яка була перше у Вільного Козацтва.

Наприкінці варто згадати свідоцтво Звенигородському Вільному Козацтву, яке воно одержало від головного команданта окупаційної російської армії на Україні, Муравйова. По відході з України, в своєму інтерв'ю, видрукованому в «Ізвєстіях В.Ц.К.», він сказав:

— Революційна російська армія пройшла Україну, змітаючи на свойому шляху все, що носило на собі ознаки буржуазно-шовіністичного сепаратизму. Одно наближення червоних військ примушувало повіти, а то й цілі губернії визнавати нашу владу. На Україні прийшлося натрапити на оригінальну організацію буржуазної самооборони. Особливо дався взнаки Звенигородський повіт, де український шовіністичний націоналізм збудував собі фортецю у формі так званого Вільного Козацтва. Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіті, а навпаки, сама перейшла до наступу, чим зробила чималу шкоду нашим військам. Я дуже жалію, що мені не довелося зруйнувати це гніздо, втопити в крові тих, що посміли підняти руку на червону армію.

Так говорили про Вільне Козацтво вороги України. Можна уявити собі, як раділи вони, коли козацтво розформували.

Повстанча стихія

Після демобілізації Вільного Козацтва ми притихли й чекали на накази уряду. До Звенигородки повернувся з Києва М. Павловський, уже як командант повіту і «підполковник» (до того часу всі знали його тільки єфрейтором). Функції командантів не були яскраво зазначені; і до цього часу не знаю, з чого б я почав, коли б мені прийшлося виконувати обов'язки повітового, чи губерніального команданта. Здається, не більше мене розумівся на командантстві й Павловський. Не будучи ніяким військовим, опинившись на пості команданта, з відповідним рангом, він захопився думкою про об'єднання коло своєї особи всіх повітових інституцій. Народна, земельна, харчова управа, рада селянської спілки, комітет соціалістів- революціонерів — усе те бачило на своїх засіданнях, окремих і об'єднаних, «нового начальника». Формувалося управління комендантури і сотня козаків при йому. Туди попало багато старшин з Вільного Козацтва: Халабуденко, Попик, Кривда, Бойко, Сокирка та інші. Опріч того Павловський щодня напував «шнапсом» представника великої німецької нації, якогось миршавого обер-лейтенанта, що був найстаршим з німців на Звенигородщині. Дехто з бувшого штабу коша Вільного Козацтва ударився в політику; то були: Іван Капуловський, Демерлій, Олекса Титаренко; вони зорганізували видання щоденника «Звенигородська Думка». Я спокійнісінько собі підраховував одібране від росіян військове майно і посилав рапорти: такого-то дня розформований такий-то курінь Вільного Козацтва (був наказ уряду про його обеззброєння), здав до моїх складів стільки-то зброї, майна, і т. п. Все «здане» записувалося до відповідних книг і приводилося до ладу. Моє начальство, Кудря та Стойкін[5], було задоволене роботою звенигородського уповноваженого для демобілізації, яким був я.

Одно слово «будовання держави» йшло широким кроком. Зверху надсилали накази, які дуже часто суперечили один одному; ні інструкцій, ні пояснень не давалося. Отож і робив, хто як розумів і хотів.

3 Києва приходили недобрі вісти. «Синьожупанників» роззброювали; Айхгорн видав якогось чудернацького наказ про дозвіл панам засівати «свої» землі. Уряд, що видав славнозвісний твір: «Чого прийшли німці на Україну», — почав протестувати. Виходило, що німці не у всьому думають допомагати нам, а де в чому навіть пробують перешкоджати.

Щоб довідатися, що воно саме робиться, та одержати деякі вказівки для нашої роботи на провінції, загальними зусиллями повітових влад мене вислали до Києва.