Робін Гуд

Робін ступив на край помосту. Люди затамували подих, бажаючи розчути останні слова, звернені до приречених. Але голос Робіна тепер не тремтів по-старечому, як досі, і тіло його блискавично випросталося під чорним плащем, накинутим поверх старчачого лахміття.

Слухай, зарозумілий шерифе! — вигукнув він. — Ніколи в своєму житті я не був катом і не збираюся братися за це ганебне ремесло! Хай проклятий буде той, хто вигадав страту на горло! Тепер я хочу додати ще тільки три слова. Слухайте їх усі.

Він вихопив з-під плаща свій ріжок і тричі голосно просурмив. А ще за мить у руках Робіна блиснув мисливський ніж. Три блискавичних змахи — і Вілл, Лестер та Джон були вже знову вільні. Вони кинулись до солдатів, що стояли на варті під шибеницями, і видерли в них з рук алебарди.

Хапайте їх! Це Робін Гуд! — заверещав шериф. — Сто фунтів винагороди, якщо спіймаєте їх живими чи мертвими!

Я збільшую винагороду до двохсот! — гаркнув товстенний єпіскоп.

Та їхні голоси потонули в ревові, який знявся одразу, як тільки Робін засурмив у ріжок Робін вихопив з під лахміття меч і кинувся вниз по сходах ешафота. Слідом за ним бігли засуджені.

Варта почала оточувати їх, намагаючись обеззброїти, коли раптом:

Рятуйтесь! — пролунав з одного боку дзвінкий голос Вілла Стютлі, а потім: —Рятуйтесь! — загримів з іншого боку голос Маленького Джона.

Крізь переляканий натовп до ешафота продиралось вісім десятків чоловіків у зеленому одязі, хоч за безладдям здавалось, що їх принаймні вдвоє більше. З оголеними мечами вони вихором налетіли на варту. Відбулася коротка, але запекла сутичка. Люди шерифа почали панічно тікати, а друзі Робіна Гуда згуртувались навколо свого ватажка й поволі стали відходити з базарного майдану.

— В ім'я короля, хапайте їх! — надривався шериф. — Замкніть міські брами!

Розбійники й справді попали б у безвихідь, якби було виконано цей наказ. Та Вілл Пурпуровий і Алан Дейль передбачили таку можливість і вже упоралися з двома вартовими. Отже брама була навстіж розчинена, і саме до неї відступала ватага розбійників.

Солдати, оговтавшись, зібрали загін, який чисельністю вдвоє переважав розбійників, і зробили рішучу спробу врізатися в центр ватаги. Та сили відступаючих неначе потроїлись, і вони дружно натягли тугі тисові луки, посилаючи у ворога цілі хмари гострих стріл, які тримали солдатів на відстані.

Так ватага поминула браму, і перед нею відкрився шлях, іцо вів через пагорби аж ген до гостинного зеленого лісу. Далі солдати не наважились переслідувати розбійників.

Невимовна була радість старої удовиці, коли вона знову побачила своїх хлоп'ят. Розраджена мати без кінця дякувала Робінові та крізь сльози все зичила йому щастя. А її три сини їли того вечора так завзято, як ніколи в своєму житті.

Розділ десятий

ЯК ОДИН ЖЕБРАК ПРОВЧИВ ЧОТИРЬОХ ЗНАМЕНИТИХ РОЗБІЙНИКІВ

— Гей, старче,

— Робін загукав,

Клянуся головою:

Ти в торбі грошики несеш!

Тож поділись зо мною!

Одного чудового ранку, невдовзі після хвилюючих подій, викладених у попередньому розділі, Робін ішов дорогою до Бернесдейля розвідати, чи не блукають поблизу загони переслідувачів, послані шерифом. Але скрізь було тихо, спокійно, мирно. Ніде не було видно жодної живої душі, за винятком самотнього жебрака, який бадьорим кроком наближався до Робіна.

Це був досить кумедний чолов'яга, і замість одягу на ньому метлялося якесь чудне шмаття.

Жебрак помітив Робіна тієї самої миті, коли ватажок розбійників вийшов з гаю, але й знаку про це не подав. Він не прискорив і не уповільнив ходи, а підскоком ішов собі далі, насвистуючи веселий мотив і знічев'я вибиваючи палицею ямочки на курній дорозі. Дивне вбрання жебрака зацікавило Робіна, і він надумався зупинити незнайомця, аби перемовитися з ним слівцем.

У того були босі ноги і голі руки. На тілі — подрана довга сорочка, підперезана поясом. На шиї — велика, чимсь наповнена торба, зашморгнута ремінцем.

Він аж три шапки натягнув На голову плішиву

І міг спокійно мандрувать Чи в бурю, чи то в зливу.

Та, незважаючи на старчаче лахміття, чолов'яга здавався гхадким і здоровим, а торба його так розбухла, що Робін подумав: «Гай-гай! Оце так жебрачка послала мені доля! Якщо хто-небудь з їхньої братії і має грошенята, то саме оцей півник, а раз він їх має, то нехай поділиться з біднішими».

При цьому Робін змахнув своєю палицею і загородив подорожньому шлях.

Гей, хлопче! — вигукнув він, — Куди це ти так розігнався? Зажди, я маю до тебе діло!

Жебрак удав, ніби нічого й не чув, і простував собі далі.

Зупинися, кажу тобі! — закричав голосніше Робін, — Бо я заговорю з тобою інакше!

Е, з того нічого не вийде, — нарешті обізвався жебрак, — Я не слухаюся нікого в Англії, навіть самого короля. Отож відступися краще з дороги, бо вже нерано, а мені ще йти та йти, поки я зможу подбати про свій голодний шлунок.