Роксолана

свідомість Роксолани бунтувалася проти будь-якої покори, мала лелечка летіла в небо на твердих крилах, летіла ще й невисоко, але замірялася на політ високий, може, й напвищий. Висоти вона не боялася ніколи. В Рогатині залізала разом із хлопцями на найвищі дерева дерти воронячі гнізда. Ще й розгойдувалася на гіллі, так що гойдався весь довколишній простір, аж хотілося від страху заплющити очі, але вона не заплющувала, привчала себе до страху, до небезпеки, до відчайдушності. Тоді була попівська донька, якій усе прощалося, тепер стала султаншею - то чому б на прощалося їй і тут усе, що наміриться зробити? Одноманітність неволі губить людську душу. Вона мала рятувати себе, не ждучи нічиєї помочі, не сподіваючись ні па підтримку, ні на співчуття. В якому розпачі, в якій тривозі жила всі ці роки - хто про це знав, хто думав? Подолала все, тепер мала вірити, що ніхто її не здолає,- у цьому був порятунок і хоч якесь відшкодування за навіки втрачену домівку. Султан стояв коло початків її найбільшого нещастя, порятунком від нещастя мав стати теж цей чоловік з темним, вилицюватим обличчям, з нахмуреними бровами, понуро закорлюченим носом і з байдужістю, що доводила до розпуки. Султан знав тільки її любов, певно, вважав, що в цій маленькій Хуррем іншого почуття не може бути, і в гадці не маючи, що ненависть виростала в її серці набагато пишніша і буйніша, ніж любов. Бо й як могло бути інакше в цих палацах, де ненависть вирощували, мов квіти, збирали, як дощову воду в пустелі, нагромаджували, як хліб у засіках?

Роксолана мала кого ненавидіти. Навіть тисячі приятелів замало, але навіть один ворог -то вже забагато, говорилося в прислів'ї. А в неї ворогів було - аж чорніло в очах. Зуміла усунути лише одного з них - Чотириокого, кизляр-агу, але нічого не могла вдіяти ні з усесильною валіде, ні з султанськими сестрами, ні з Сулеймановим улюбленцем Ібрагімом, якого тримала в руках, але й сама була в ного руках так само. Може, тому ненавиділа підступного й розумного грека найтяжче. До його смарагдів навіть не доторкнулася. Коли кизляр-ага Ібрагім приніс їх у золотих, вистелених білим оксамитом довгастих скриньках, вона тільки повела гнівно очима і, затискуючи на грудях тонкі свої руки, скинула підборіддям: геть. Ще не привчений до її мовчазної мови, величезний боснієць незграбно тупцявся коло дверей, не знаючи, куди подіти коштовності, поки Роксолана не гримнула на нього:

- Забери все це й віднеси назад великому візирові! Смарагди зблискували у відкритих скриньках, як вовчі очі, зеленіли, як трава на могилах.

- Ваша величність, великий візир кланяється вам цими коштовностями і ще просить прийняти від нього п'ятсот рабинь-служебок, яких він привіз для вас з Єгипту.

- Для мене? З Єгипту? Де вони?

- Великий візир жде вашого веління, щоб передати їх вам.

- П'ятсот служебок?

- П'ятсот.

- А скільки в мене нині?

- Сто двадцять.

- Сто двадцять від його величності султана, а тепер п'ятсот від великого візира? Віддай коштовності Гасан-азі, скажи, хай поверне їх великому візирові і хай скаже йому, що я не прийму ніяких служебок. Ніяких і ні від кого. Так скажи.

Кизляр-ага вклонився кілька разів і позадкував з покою, де кричало нове дитя султаншине і сама султанша теж готова була зірватися на крик із причин, не знаних похмурому стражеві гарему.

Гасан-ага мав неминуче зіткнутися з Ібрагімом. Так дві ворожі галери, повні воїнів, виходять у море лиш для того, щоб знайти одна одну й зчепитися бортами для смертельного поєдинку, бо ж обидві призначені тільки для цього, а воїни на них - для убивств і вмирання. Поставлені були занадто високо, щоб не помічати один одного. Ібрагім у безмежній своїй зарозумілості і знахабнінні вважав себе неподільним володарем султанового серця, Гасан виступав від імені сили, може, й меншої, непомітнішої, але загадкової своєю невідомістю, та й як знати, хто здобуде більшу владу над душею Сулеймановою: його улюбленець грек Ібрагім чи султанша Хасекі? Від своїх людей Ібрагім уже в Єгипті знав про появу дивних яничарів при дворі, Гасан мимоволі стежив за великим візиром, ще коли той був далеко від Стамбула. Один користувався для цього послугами платних донощиків-улаків, другому вісті приходили самі, без ніяких зусиль. Великий візир, власне, й не знав нічого про загадкових Гасановнх людей, окрім того, що вони нічого не роблять, тиняються по Топкапи та хіба що всіх дражнять: звірів у клітках, білих євнухів коло гаремних брам, палацових писців-язиджі, наглядачів зброярень і султанських комор.