Роксолана

- Коли ти скажеш, ми приймемо посла від польського короля удвох,- сказав султан із не властивою для нього розчуленістю.- Ти сядеш зі мною на Золотий трон Османів, будеш першою жінкою, яка доторкнулася до цього всемогутнього золота.

- І останньою? - засміялася Хуррем.

- А хіба може бути інакше?

Вона поцілувала його вперті вилиці, безжальні османські вилиці, що підпирали жадібні очі, які загребуще зиркали на весь світ.

А в самої перед очима стояв батьківський дім, осяяний осіннім золотавим сонцем, весь у золоті листя, у золотій тузі. І стану всемогутньою у світі, і ляже тінь від мене золота… Боже праведний, віддала б усе золото світу за те, щоб опинитися в батьківському домі, сидіти біля вікна, дивитися на Львівську дорогу, на далекий ліс над річкою, на небо й ні про що не думати. Ладна була б навіть перенести той дім, складений із колод медвяної барви, сюди, хоч і за мури гарему, цього проклятого місця, де тужили тисячі жінок, для яких батьківщина лишалася десь у далеких безвістях, але не була тут і ніколи не могла стати. А їй закортіло перенести сюди бодай щось рогатинське, бодай скіпочку - і вже б стала щасливішою. Примхи? Дурість? Та вже не могла без цього. Дивно, як могла жити досі. Як жили всі султанші? Всі оті Олівери, Мари, Пурбани, без яких Османи не могли й дихнути?

Лихоманкові, божевільні думки. Вона всміхалася їм розгублено й трохи налякано, а султан думав, що Хуррем усміхається до нього, і готовий був за ту м'яку, майже дитячу усмішку віддати їй півцарства, а то й усе царство. Бо тільки вона єдина вміла рятувати його від самотності, цієї страшної і нестерпної кари, яку насилає небо на чоловіка, даруючи йому найвищу владу.

А тим часом Гасан, нехтуючи велінням султанші, не чекаючи, поки буде споряджено для нього небачене своєю пишністю вбрання, як був, у яничарському своєму обладунку, пробрався до польського посла.

Для житла приділено було послові величезний караван-сарай на Константиновому базарі. Гасан добре знав цю споруду, бо не раз, коли ще був яничаром, сторожував тут коло воріт разом з чаушами. Величезний чотирикутник, зовні обличкований грубими кам'яними блоками, ізсередини пиляним туфом. У зовнішніх стінах тулилися у кам'яних гніздах ремісники і золотники, за воротами диміли дві великі кухні, в нижніх склепінчастих приміщеннях стояли коні, а вздовж другого поверху тягнувся коридор, позад якого були невеличкі кам'яні келійки, в кожній два віконця - одне на вулицю, друге в коридор. Посеред тісного двору був колодязь з непитною водою, стайня не мала ні ясел, ні простих решіток для сіна, повсюди панували запустіння, бруд. Величезна, як князівський палац завбільшки, споруда аж кишіла від скорпіонів, ящірок, мишви й пацючні, єдиною перевагою цього пристанища була його відокремленість від усього Стамбула, так що в чужинців складалося враження, ніби перебувають вони в якійсь маленькій незалежній державі, а деяким, докладаючи, щоправда, неабияких зусиль, вдавалося з часом навіть надати цьому похмурому притулку бодай деякої подібності до звичного домашнього житла.

Перед ворітьми караван-сарая стояла почесна сторожа з п'яти чаушів і чотирьох яничарів. Мали оберігати посольство від стамбульських нероб і супроводжувати посла або його людей, коли ті хотіли пройтися вулицями столиці.

Приворітні яничари знали Гасана, знали й те, що тепер він перейшов від простих пловоїдів до розманіженої палацової челяді, тож це дивно, що заступили йому і його людям дорогу - не так з наміром не впустити його до караван-сарая, як з бажання поговорити, повипитувати, як йому ведеться на султанських харчах та на м'яких пухових палацових постелях.

- А що, Гасано,- спитав старий, весь у шрамах сивий яничар,- правду кажуть, ніби ти лизав-лизав у султана, а тепер лижеш і в султанші?

- Ти б же тих і питав, хто каже,- огризнувся Гасан.

- Чи в неї воно хоч напахчене амброю та бальзамами? - вишкірив зуби молодий яничар.

- Хочеш, то піди понюхай,- спокійно порадив йому Гасан.

- Ач, як мордяки понаїдали на султанських пундиках,- втрутився ще й третій яничар, похмурий здоровило, з вусами завтовшки з руку.

- Тобі мало яничарського плову та тих крадених баранів, що збуваєш коло Едірне-капу? - насуваючись на нього, гримнув Гасан.- Ану відступись! Ідемо до посла за велінням самого султана! З дороги, пловоїди вошиві, грабіжники і зарізяки стамбульські!

- Ми по в Стамбулі ріжемо,- пробурмотів старий яничар,- ми поза Стамбулом, а вже коли тут різонем, то потече юшка аж так!

Він махнув своїм товаришам, і ті мовчки відступили, тільки поблимкували на Гасанових людей незичливо, бо хоч вони й носили ще яничарську одіж, але вже були чужаками, до яких - ні любові, ні поваги, ні співчуття, ні жалю.