Роксолана

Коли почула Роксолана про того Яна з Тепчина, ледь не закричала: «Приведіть його сюди, хочу його бачити, хочу почути голос звідти, звідти…» Все в ній стрепенулося, здригнулося, закривавилося. Матуся рідна, батечко, Рогатин… Може, її немає нікого й нічого, а може, може… Чи подумала про них, про всіх, кого знала, про землю свою і про народ свій, що страждає, що змагається з дикими загарбниками, вмирає і оживає знов і знов і сміється, співає пісень своїх, може, найкращих у світі! її охопила нестерпна туга: довідатися, узнати, полетіти, полинути. Спокутувати свій гріх. Ще недавно почувалася жертвою, тепер вважала себе грішницею. Жінки, які люблять деспотів,- найбільші грішниці па світі. Пітьма довкола них холодна і безмежна, безмежний відчай, облуда і біль, яких завдають одне одному, і мовчання, мовчання… А жінка ж послана в світ, щоб утверджувати справедливість, вона знаряддя і міра справедливості, але тільки доти, поки виконує своє велике призначення.

Лиш тепер згадалося те, чим змаловажила: вість про Ібрагімову родину. Хижий грек, утвердившись при дворі безмірно, згадав і про рідних і мерщій перевіз їх до столиці. А вона? Чому вона не подумала про це, чому не попросила султана помогти їй? Цього посла, незнаного Яна з Тенчина, дарувала їй сама доля. П'ять років жила вона без жодної звістки з рідного краю, тепер не могла стерпіти й п'яти днів. Негайно послала Гасана розпитати, довідатися, узнати. Мерщій, не відкладаючи, одна нога там, друга - тут, перш ніж про посла буде сказано султанові, перш ніж пущено буде посла перед султанські очі.

Та з півдороги й завернула Гасана. І коли, подивований цією незбагненною переміною її настрою, знов став перед нею молодий яничар, вона, ламаючи собі від нетерплячки пальці, кусаючи рожеві губи, мовби звертаючись до самої себе, шепотіла:

- Ні, так не годиться! Ти навіть не маєш відповідного одягу. Що це за одяг! Ти мій посланник. Особистий: посланник султанші Хасекі. Ти повинен мати відповідний одяг, щоб перед тобою тремтіли. Перед багатством і могуттям. Що це за дрантя на тобі? Що за яничарське убозтво? В тебе повинні бути шаровари найширші в імперії! Тюрбан - вищий за султанів! Тканини - найбагатші а усіх знаних. Зброя - у самоцвітах, як у великого візира. Тільки тоді ти підеш до королівського посла і спитаєш його про все, про що я звеліла спитати. А тепер іди, а я подбаю про все для тебе. І для твоїх людей так само.

Гасай несміливо зауважив, що його Гасани навряд чи захочуть зміняти свій. звичний яничарський одяг на будь-який інший. Роксолана не вловила його сумніву, вхопилася за інше:

- Ти сказав: «Гасани». Що це має означати?

- Я взяв собі в помічники тільки тих, хто, як і я, має ім'я Гасан.

Він перелічив їй своїх Гасанів з їхніми прізвиськами.

- Чи є в тебе серед яничарів вірні люди, що носять імення Ібрагім? - жваво спитала Роксолана.

- Є з різними іменами, але я вибрав…

- Відповідай про те, про що я тебе питаю.

- Так, ваша величність, є кілька Ібрагімів. Ібрагім Дейюс, Ібрагім Каллаш, Ібрагім Ільгат, Ібрагім Яйга. Роксолана засміялася, заляскала в долоні.

- Візьми їх усіх до себе! Візьми негайно всіх!

- Ваша величність, вони добрі яничари, вірні товариші в бою і в небезпеці, але в щоденному житті кожен відповідає тому прізвиську, яке йому дане. Дейюс справді негідник, Каллаш -пияк, Ільгат - нечестивець, а Яйга - базіка.

- Ти маєш людей, позбавлених вад?

- Байта величність, чи ж мені судити про людей?

- Коли питають - відповідай.

- Язик мій німіє, уста завмирають, чи ж я смію? Я в султанському палаці перед найяснішою султаншею…

- Про султана ми не говоримо, можеш не говорити й про мене (сама знаю себе досить), а про всіх інших. Бачив ти людей, позбавлених вад?

- Не доводилося. Життя ж таке страшне.

- То що ж заважає тобі взяти всіх цих Ібрагімів? Гасан схилився в поклоні.

- Як буде звелено, ваша величність.

- Тепер іди, а я подбаю про ваш одяг і про все належне. Знов мала просити в султана: і нових яничарів, і нового одягу

для всіх, і польського посла для себе на час, може, й невизначений.

Сулейман був вражений чуттям Хуррем.

- Ти хочеш затримати королівського посла, не пускати його мені на очі?

- Так. Я прошу його для себе.

- Ти знаєш про мої наміри йти на угорського короля?

- Про не знають усі підмітальники стамбульських базарів.

- Ллє коли я не прийматиму посла, усі подумають, що я хочу вдарити не на Угорщину, а на Польщу! І тоді розгубляться навіть підмітальники стамбульських базарів.

- Цілком можливо.

- І це підказали мені не мої візири, а саме ти, моя Хуррем, моя Хасекі.

- Я не думала про це. Мені йшлося про інше… Але султан уже не слухав її. Безмірно був радий, що Хасекі стає його мудрою помічницею і в справах державних. Якби мав перед ким похвалитися, негайно б зробив це, але єдиний чоловік, перед яким, розкривав свою душу,- Ібрагім,- був ще далеко від Стамбула, валіде від такої новини не зрадіє, а сповниться ще більшою ненавистю до молодої султанші, доводилося радіти самому без свідків, маючи єдину втіху в тому, щоб зробити радість і для Хуррем.