Роксолана

Гасан-ага зі своїми яничарами сприймався палацовою челяддю як щось нетривке, тимчасове, породжений примхою, мав так само швидко й зникнути завдяки новій незбагненній примсі чарівниці султанші, якій падишах чомусь догоджав, мов болячці. Та минали дні й тижні, а Гасан-ага не зникав, його люди тинялися по Топкапи, товклися на султанській кухні, ловили ґав коло брам, набридали стайничим-імрахорам, щоб ті вчили їх їздити верхи, так ніби мали намір із простих піхтуряк-яничарів вискочити одразу в паші. Згодом у їхніх гаманах задзвеніло золото, і дзвеніло воно густіше й густіше, так ніби плачено їм за неробство, дотримуючись при цьому якоїсь химерної такси: що більше неробство, то щедріше плачено. Тимчасові набували сталості, якій позаздрити могли навіть ті, хто стояв біля самої особи падишаха. Були просто небажані, тепер лякали силою, їхня загадковість ставала щодень загрозливішою, тому кожен про всяк випадок запобігав тепер перед цими людьми. Нещасні безбатченки, юнаки, приречені стати кривавим м'ясом для султанських битв, ще вчора жорстокі вояки, яким судилося, тільки знепавидження повсюдне, яничари Гасан-аги навіть розгубилися від тієї запобігливої уважливості, з якою несподівано накинулася на них челядь Топкапи. Яничарська звичка до примітивного насичення, до хапливих грабувань і короткочасних утіх штовхала їх до неперебірливості, часом і до дріб'язковості. Вони вважали себе щасливими, отримавши зайвий шматок жирпої баранини, білішого борошна для халви, вибравши собі стріл у султанській зброярні, помінявши розтоптане взуття на нове в палацових сховищах. Але згодом, вдовольнивши найперші потреби і збагнувши, що для цього не треба затрачати будь-яких зусиль, вони стали пильніше придивлятися до цього дивного світу і завдяки своєму природному розуму й вигостреній постійними небезпеками спостережливості незабаром збагнули, що найбільша цінність, якою володіють усі ці люди, не наїдки й напої, не одяг і зброя, навіть не коштовності, а знання державних таємниць, вісті й новини. Вісті пливли до придворних могутньою рікою, пливли приховано, незбагненне. Тут знали все, що стане знане всім завтра або й через рік, відомо було їм і те, що ніколи не вийде за брами Топкапи, вісті були тут скарбом, зброєю, товаром, знання про минуле тут зневажливо віддавано мудрецям, бо ні мудреці, ні минуле ніколи не загрожують хлібові щоденному, зате все, що торкалося дня нинішнього і намірів на прийдешнє, усі відомості, підслухи, таємниці викрадені, куплені, вирвані жорстокими тортурами, народжені сліпим випадком або й примхою можновладців, призбирувано хапливо, жадібно, загребуще, пильновано жорстоко й невтомно. Та коли зажерливість і підозрілість людська не мають меж, то.так само не має меж і людська марнота. Коли хто має щось, він не втримається від спокуси похвалитися. Навіть скупий, який ховає золото в підземеллях, хвалиться своєю скупістю, то що ж казати тоді про тих, найбільше багатство яких складали знання, вісті, новини? Знання рвалися з цих людей, як загадкові глибинні сили, що викликають землетруси. Вісті розліталися, мов налякане птаство. Новини старіли скоріше за жінок, Топкапи повнилися шепотом, притишеними голосами, натяками. Часто досить було погляду, жесту, кивання пальцем, щоб передати щось важливе. Відчинені або зачинені двері, ледь відсунута запона, тінь за решіткою, ледь вловимий запах, чиясь невловима присутність або затяжлива відсутність - усе могло свідчити про те чи про інше, все слугувало знаком для втаємничених, повідомленням для довірених, попередженням або застереженням для своїх. Тому й намагалися стати тут втаємниченими, довіреними, своїми. Яничари Гасан-аги, хоч і були чужими для всіх хавашів Топкапи, але опинилися завдяки своїй незвичності на перехрестях усіх таємничих вістей, новин і знань, і в короткому часі стали володарями найбільших скарбів, не докладаючи,власне, для цього ніяких зусиль.